Розділ 7

  Баасім дуже засмутилася, коли зрозуміла, що Анжеліки і Лайтика немає. Не хотіла ні їсти, ні бавитися. Богдан намагався якось заспокоїти її, розважити, але марно. Не знав, що їй казати про перукарку, яка так швидко полюбилася дівчинці. Та й не лише їй...

   Мирослава Вікторівна пообіцяла приїхати в понеділок, тож неділю Шиповський мав провести з донькою сам. Цілий ранок ламав голову, чи подзвонити до Анжеліки, чи шукати іншу няню. Дуже злився на себе за те, що зробив ввечері. Це сильно ускладнило і без того непросту ситуацію. Але ж... Хто міг подумати, що все так складеться?

   Зрештою, не витримав дивитися на те, як дитина тиняється по хаті, як хвора. Вирішив, що прогулянка в парку повинна їй сподобатися. Та й йому піде на користь. А щоб цікавіше, подзвонив до Ростика. Друг відповів:

− О, як ти знав, що ми з малим йдемо в парк? Поки я ще не працюю Надя вислала мене гуляти з Ромчиком, щоб піти на шейпінг.

− От і добре. То зустрінемося там, — зрадів Богдан.

   Бася неохоче збиралася, але коли показав їй через вікно сніг і сказав, що в парку його багато, і можна ліпити, дуже стішилася. Вперше у житті Богдан одягав дитину. Ну, тобто помагав їй, бо трохи дівчинка вже сама навчилася. Непросто було, але воно того варте. Прогулянка дійсно вдалася чудова. Погода балувала сонечком і морозною свіжістю. Чоловіки довго ходили з візком по парку, Бася ж досхочу набігалася по пухнастому снігу, кидала сніжки, ліпила щось, катулялася по білому пухові. Не могла повірити, що батько не забороняє. Така щаслива!

   Крім того, Баасім зустрілася в парку з іншими дітьми, не лише з маленьким Ромчиком. З якоюсь дівчинкою разом з’їжджали з гірки, потім гойдалися на різних гойдалках, лазили по лабіринтах. Богдан дуже радів, дивлячись, що мала повеселішала і пробує нав’язувати контакт з однолітками. Тим часом, чоловіки неголосно розмовляли:

− Як Надя? Вже пробачила тобі? — запитав Шиповський Ростика.

− Та ніби, — всміхнувся. — Але ще не раз дорікне. Їй нелегко було. Загризлася не на жарт. Вона ж не знала в якому я стані, боялася, що геть каліка, або й...

− Так, вона дуже боялася за тебе. Цінуй, друже. Не всі мають когось такого.

− Ну, звичайно. Я й ціную. Вже пообіцяв Наді, що найближчим часом, мінімум рік не поїду ні в які гори і подібне. А далі видно буде, — відповів Хільчук.

− От і добре. Все одно ти б не мав з ким, — хихикнув Богдан.

− Як це? Ти тепер теж у клубі тих, що постійно сидять у дома і пер**ть в диван? До речі, як пошуки няні? Чи ти... — підморгнув. — Та перукарочка буде у вас?

   Богдан опустив голову.

− Спитай щось легше... — відповів, зітхнувши.

− Так-так... Щось сталося? — заінтригований Ростик прагнув дізнатися усю ситуацію.

− Ой, не уявляєш, як по-дурному все вийшло. Я... Здається, конкретно наламав дров. Вона не повернеться. Напевно...

− Що?! Чого це?

− Та...

   Коротко розповів про вечір напередодні, коли цілувалися з Анжелікою. Друг лукаво примружився, всміхнувся.

− Ну нарешті!

− Що?! — здивовано витріщився.

− Та я вже боявся, що  ти так і не розтанеш. Стільки часу минуло, а ти все ходив, як той айсберг. Нікого до себе не підпускав ближче, як на витягнену руку. Може пора вже згадати, що ти чоловік, а не тільки фізик і бізнесмен? Молодий, привабливий чоловік, до речі, —  

   Шиповський ніяково хмикнув.

− Та, ти знаєш, якось так вийшло. Спершу здавалося, що з Анею якось владнаємо. Потім... Сам не знаю, прибитий був такий, що нічого не хотілося. А з часом... Може й твоя правда, ніби замерз. Робота помагала відволікатися, приносила радість. Та й так якось... Затягнуло. Чесно, я і вчора не планував нічого такого. Ти ж знаєш, не в моїх правилах спати з ким трапиться. Але... Сам не знаю, як так вийшло. Вона... Анжеліка нереально спокуслива. І сама так... Підійшла, погладила по плечу. Ну... Розумієш?

− О-у, то може вона хотіла тебе звабити? Що ти взагалі про неї знаєш? — запитав Хільчук.

− Небагато. А точніше, майже нічого. Мама з нею познайомилася, а я... Так… Але не схоже, щоб вона була з тих жінок, що полюють на грошовитих мужиків. Якби хотіла, вчора могла б... Багато чого. Але пішла спати до малої, а потім втекла вранці, доки я ще спав. Навіть грошей не взяла. Вже не знаю, що думати.

− Ну, так... Виходить, цілі захомутати тебе в неї не було.

− Ага, тільки... Що далі? Мені треба швидко щось вирішувати. А я... Якщо чесно, вже геть не хочеться щоб Басею займалася якась інша людина.

− То не здавайся, — несподівано порадив Ростик. Поправив покривалко на синові, який спав у зізку.

   Богдан задумався. А й дійсно... Може таки спробувати якось переконати Анжеліку стати нянькою Баасім? А потім… Видно буде.  Хоча... Навряд, чи погодиться, бо вона, схоже, любить свою роботу дуже сильно. Але...

    Багатозначно посміхнувся до друга. Подивився на доньку, яка лазила, мов мавпеня по дерев’яному містку на дитячій площадці. Сказав:

− Здається, я знаю, як її переконати.