Розділ 6(4)

  Богдан якусь мить дивився в очі дівчини, ледь всміхнувся кутиками губ. Легенько пригладив  її волосся, що лежало на плечі. Потім взяв за руки і притягнув до себе. Проказав впівголоса:

− Схоже, мені щастить на дівчат з добрим серцем.

   Далі все, наче в тумані. Ліка не встигла нічого подумати, як опинилася в міцних обіймах Шиповського. Губи чоловіка несподівано захопили її уста. М’яко, але гаряче поцілував. Так солодко, що голова пішла обертом, ноги вмить стали ватяні. Серце почало гарцювати, як шалене. Що він творить?!

   Трясця, як же класно! Тільки ж...  О, люди! Аж похитнулася.

− Що ти робиш?! — емоційно, розгублено, тихо сказала, коли чоловік відхилився. Далі тримав її за талію. — Богдане, я... Я не...

   Не встигла доказати, як міцні руки обійняли її сильніше. Відчула, як він глибоко дихає, притягує до себе. Через тонку сорочку зігрівало його тепло, стукіт серця.  Голова ще більше запаморочилася. Прошепотів біля самих губ:

− Ти така солодка... Красуне...

   Розгублено взялася за плечі чоловіка, щоб не впасти. Ох, здуріти можна, як же давно не почувалася так класно! Розум намагався достукатися, заборонити, але це виявилося непросто. Губи пашіли від поцілунку і благали ще. Тіло горнулося до грудей Шиповського. Він всміхнувся, дивлячись в п’яні очі Ліки, а потім знову поцілував. Ще і ще...

   Дівчина остаточно захмеліла, обійняла його за шию. В тих обіймах було так чудово, що тіло саме горнулося, розчинялося в них, наче в хмарі з солодких пахощів. Така спрагла чоловічої ласки, жару, який розтоплює найглибші почуття.

   Десь в хаосі думок промайнула й така: ще один поцілунок і вона піде спати. А завтра вдаватиме, що нічого не пам’ятає. А, може вже спить? Так, мабуть це сон. Як же інакше?

   Богдан пригорнув красуню до себе, губи смакували ніжні уста. То ніжно, невагомо, то глибше, мов випробовував, як їй більше сподобається. Обоє геть забули про реальність. Жар пристрасті поніс їх з шаленою швидкістю. Гарячі пальці тремтіли, почали пірнати під блузку Анжеліки. Плаский животик стиснувся, наче сором’язливо ховаючись.

− Богдан... Мама... Ліка, — раптом, мов з іншого виміру пролунав тоненький дитячий голосок. — Я не можу заснути.

   Молоді люди розгублено відхилилися одне від одного. Анжеліка аж здригнулась від несподіванки. Біля входу у вітальню побачили заспану Басю, яка кумедно чухала голову, ледве дивилася оченятами.

− О, Господи... — тихо видихнула.

   Взялася за чоло. Винувато глянула на Шиповського. Він розгублено всміхнувся, крутнув головою. Не одразу знайшов слова.

− Я хочу пити і мені... Можна я буду спати з тобою? — благально запитала Анжеліку.

   Жінка вражено хапнула повітря. Знову поглянула на господаря дому. Він тихо попросив:

− Залишся, прошу тебе.

   Ще мить повагалася. По-правді, хотілося тікати якнайдалі. Від нього, з цього дому, від свого сорому. Але від Басі не змогла. Серце стиснулося, коли пригадала, що в цієї дитини нікого на цілому світі. Принаймні, донедавна так було. А зараз вона відчайдушно потребує мами, сім’ї, любові взагалі.

− Добре, золотко, ходімо. Я принесу тобі води і будемо спати, — відказала лагідно.

   Більше не дивилася на Богдана. Швидко пішла з дівчинкою до спальні. Поклала її в ліжко, потім дала води, яку набрала з крану у ванній. Не хотіла йти до кухні. Лягла, почала заспокійливо говорити з дитиною, обійняла. Потім ще почитала з телефону невеличку казочку про кицю Муру. Невдовзі Бася заснула.

   Анжеліка ж іще довго крутилася, не могла заспокоїтися. Хаос у думках. Потім вирішила, що вранці поїде додому і все. Доки мала ще не надто прив’язалася до неї, треба тікати. Це... Так не можна. Краще хай Шиповський знайде няню, яка буде з його донькою постійно, подбає про неї, замінить їй маму. Принаймні частково. А її чекають клієнти у салоні.

   Так і зробила. Рано вранці, коли всі ще спали, тихо покинула дім. Пішла з Лайтиком додому пішки. Погода була морозна, виблискував сніг. Анжеліка загорнулася в довгий  пуховик і повільно йшла, слухала, як поскрипує сніжок, як прокидається місто. Несміливі промені сонця вже веселили заспаних прохожих.

   Глянула на телефон, пропущений від подруги. Настя вчора дзвонила, а вона не відповіла. Може зайти до неї на каву? Роздирали протилежні почуття. Провина, сором, бажання, материнські інстинкти. Все змішалося в незбагненний хаос. Може поговорити? Розповісти у що влипла? Настя завжди вміла зрозуміти і підтримати.