Розділ 6(3)

   Як же зраділи Богдан і Ліка, коли Баасім наїлася улюбленого авокадо з хлібом і невдовзі заснула. Емоційний видався день. Втомилася. Тоді Богдан жестом покликав помічницю з собою до вітальні. Анжеліка вийшла, тихо зачинила двері спальні.

− Дякую. Не знаю, що б я робив без тебе, — проказав, коли йшли по сходах на перший поверх.

  Дівчина всміхнулась.

− Ну, мабуть те, що будеш робити завтра і післязавтра, і далі. Доведеться стати батьком.

− Легко сказати... — зітхнув.

− Бачу, ти ніяк не можеш повірити, що маєш доньку? Розкажеш, як так сталося? — запитала, коли посідали біля каміна. Шиповський почав відкривати вино.

− Розкажу, коли сам дізнаюся, — невесело відповів.

− Ти... Не розумію. Як можна не знати такого, — подумала вголос.

   Чоловік поглянув просто в очі Ліки. Ледь всміхнувся.

− Ти жінка, тобі важко таке уявити, бо ти б знала, що маєш дитину в будь-якому випадку. А я... — зітхнув. — Я не розумію жінок.

   Відвернувся, відкоркував вино, налив два келихи. Відійшов з одним до вікна. Якусь хвилину стояв так. Анжеліка почала хвилюватися, що ляпнула щось не те. Підійшла, проказала:

− Вибач, це не моя справа, просто... Мабуть я...

   Чоловік обернувся до неї обличчям і несподівано почав розповідь:

− Не страшно. Ти не сказала нічого поганого. Таке і дійсно важко зрозуміти. Якби мені ще тиждень тому сказали, що хтось не знає чи має дітей, я б теж не подумав про такого мужика нічого хорошого. Але... Життя, як бачиш... Повне сюрпризів.

   Відпив вина, сперся об камін спиною, продовжив:

− Скільки себе пам’ятаю, я багато вчився. Фізика, хімія, математика. Але не суха теорія, мене приваблювало практичне застосування. Мріяв винайти щось класне, корисне. Море часу, ще зі школи, я потів над розробкою однієї штуки, не буду втомлювати тебе поясненнями, коротше — акумулятор. А точніше, одна його частина. Це мало помогти зробити батареї електромобілів і подібного більш екологічними і ефективними.

− Схоже, тобі це вдалося? — показала жестом на великий, красивий дім. — Так?

   Чоловік сумно всміхнувся. Помовчав. Потім відказав:

− Знаєш, я думав, що буду на сьомому небі від щастя, коли нарешті отримаю патент, мої досягнення визнають. Коли моя робота почне приносити користь і... Прибуток, звісно. Але...

− Що сталося?

− Я був дуже близький до своєї мрії. Вклав море часу, зусиль і всі гроші, які міг у ту розробку. В мене почало щось вдаватися. Залишалося ще трохи допрацювати і все, — показав жестами вибух. — Та-дам! Моя Аня зв’язалася з якось групою ентузіастів, які почали намовляти її їхати з ними рятувати Африку.

   Анжеліка здивовано підняла брови, скривилася.

− Ого...

− І я так сказав тоді, — зітхнув. — Не думай, що тисну на жалість, просто... Це відповідь на питання, чому я не знав, що маю дитину. Аня завжди любила біологію, тварин, природу. Взагалі всіх любила. Вона... — зробив паузу, перевів дихання, —  Вона мала дуже добре серце. Коли почула, що може жити серед диких джунґлів і помагати там бідним людям, їй здавалося, що нічого кращого і бути не може. Загорілася тією ідеєю не на жарт. Хотіла щоб ми їхали разом. Була впевнена, що тільки так буде правильно. Що це знак згори, шанс, який необхідно використати. Вона була дуже м’яка, співчутлива, романтична. І наївна, як дитина.

− Ну-й-ну... Навіть страшно уявити, що було далі, — вражено крутнула головою.

− Угу. Тепер розумієш, чому я не зміг по-справжньому радіти, коли нарешті мій винахід почав приносити мені визнання, гроші.

− Бо це коштувало тобі сім’ї, так? — ніяково запитала. Чоловік кивнув.

− Можна й так сказати. Аня поїхала ображена тим, що я не захотів з нею. Швидко зв’язок з нею втратився. Я не міг додзвонитися, тільки повідомлення. Вона писала, що слабка мережа, або зовсім немає, бо в віддалених, диких місцях. Я місця собі не знаходив. Так тривало кілька місяців. Вже думав позичати гроші і гнатися її шукати. Але тоді вона написала, що не хоче цього, бо має там іншого чоловіка, який її розуміє. В такому дусі...

− Жах... — вражено крутнула головою.

   Відпила вина, помовчали трошки. Повисла якась дуже важка задума. Потім Ліка запитала:

− Чому в мене таке враження, що не все так однозначно? Ви хоч поговорили зрештою?

− В тому й халепа, що ні. Я тоді психонув, не хотів її чути і бачити. Був розбитий вщент. Так все заглохло. А тепер...

− Здуріти можна, чесне слово.

− Ага. Тепер уяви собі, що якась незнайомка привезла мені дитину, покинула і втекла. А ще листи від Ані і її кулон. Виявляється, вона писала мені про те, що вагітна, хотіла повернутися до мене, але я нічого того не отримував. Зовсім. Навпаки, ті смс з протилежним. Потім вона знову писала, жаліла, що я її відкинув, що не відповідаю, не хочу бачити. Уявляєш? А я прочитав це аж через майже 6 років!

− Кошмар! В голові не вкладається! Як же так?

   В Анжеліки аж сльози виступили. Як уявила, що могла почувати тоді та Аня —  вагітна, самотня, серед дикої Африки, далеко від усіх близьких, з думкою, що нікому не потрібна. Ворогові не побажаєш.