Розділ 6(2)

   Майже до вечора Анжеліка була сама з малою підопічною. Дбати про дівчинку з джунґлів виявилося непросто, хоч і цікаво. Коли прийшла хатня робітниця Богдана, енергійна жінка років десь 40 на вигляд, Бася з нею познайомилася. Так, що бідолаха вже не знала, що робити.

   Ніна зазвичай прибирає, купує продукти і все необхідне для дому. Але того дня зробити це виявилося нелегко. Мала побачила швабру, яку поставила жінка і вирішила з нею побавитись. Анжеліка на трошки затрималася в кухні, писала список необхідних покупок, як їй веліла Мирослава Вікторівна. Буквально пару хвилин. Тим часом мала непосида прослизнула до вітальні, зачепила швабру за люстру, вхопилася за неї руками і ногами та й давай гойдатися!

− Ю-х-ху!!! Я лечу! О-у! Як добре! — вигукувала, розхитуючись.

   Ніна побачила, що відбувається і жахнулася. Дорога люстра з кришталевими кульками почала відриватися, посипалася штукатурка.

− Ти, що робиш?! Ану злазь! — перелякано вигукнула. Зняла Мауглі з тієї «ліани».

− Ну, шо? Я ж тільки погойдатися, — розчаровано надула губки мала.

− Не можна! Ти мало не відірвала люстру! Вона могла б впасти тобі на голову, розумієш? На світильнику не можна гойдатися!

   На голос прибиральниці прибігла Анжеліка. Зрозумівши, що сталося, винувато проказала:

− Вибачте, це моя вина. Я не мала б залишати малу без нагляду навіть на хвилину.

   Помічниця почала щось запитувати про Басю, господаря. На мить жінки відволіклися розмовою, а малеча часу не гаяла. В них за спинами взялася «помагати». Вмочила моп у відро з водою, витягла і поїхала ним по всіх поверхнях: підлозі з ламінату, меблях, килимах. Залила все добряче, аж місцями калюжі стояли. І то так швидко, що й не зогледілися.

− О, люди! Що вона робить?! — озирнулася і шоковано вигукнула Анжеліка  — Басю, припини! Не можна все заливати водою! — голосно сказала і швидко відібрала від дитини той мокрізний моп.

− У-м-м... Нічого не можна... — невдоволено насупилася мала. — То я піду надвір, буду ліпити сніг, — і побігла. Лайтик за нею.

− Басю, стій! Чекай! Одягнутися ж треба! — крикнула Ліка, побігла слідом.

− Ну-й-ну... Оце дитина... — крутнула головою вражена Ніна. В домі Шиповського, відколи вона почала приходити кілька років тому завжди було тихо і майже чисто. А тепер...

   Перукарка наздогнала Басю в коридорі, взяла за руки, почала заспокоювати, пояснювати, що можна, що ні. Просила її запитувати про все, чи можна. Дитина трошки послухала, а тоді подалася до кухні. Побачила на столі той список покупок. Запитала:

− А, що це?

  Анжеліка пояснила.

− А, можна я піду з тобою до магазину? — благально заглянула в очі, так лагідно попросила. — Ну, прошу...

   Ліка аж не знала, що робити. Дитина ще не була в магазині. Шкода. Але ж і страшно, що вона там може начверити. Подзвонила до батька, запитала, чи можна піти з малою до магазину. Богдан саме вже був близько дому. Сказав, що приїде і візьме їх обох в торговий центр.

   Це було щось! Шиповський, як і Ліка дуже пошкодували про те рішення. Бася виявилася геть не готова до такої кількості вражень. Стримати цей метеор було нереально, хіба прив’язати. Зі швидкістю світла ганяла по магазинах, все хапала, що тільки могла. Міряла, куштувала, роздивлялася, бавилася чим тільки вдалося.

   В продуктовому супермаркеті побачила желейні цукерки на вагу. Вхопила собі скільки могла у жменьку і в рот! Не встигла Ліка зреагувати, як вже пізно.

− М-ням, м-м-м... — намагалася жувати, але не розрахувала з кількістю. Зуби склеїлися, не могла поворухнути язиком. Щоки мало не тріснули. — Лі-лі... — спробувала покликати на допомогу, але годі й слова вимовити. Почала махати руками, гудіти, розгубилася.

− О, люди... Вона мене доведе. Вже не знаю сміятись, чи плакати, — сердито, але й зі сміхом проказав Шиповський. Ліка засміялася.

− Смачно?

   Бася кивнула, щось мугикала з запханим ротом. Не могла дати ради. Потім змучилася жувати ті зубоклейки і виплюнула на підлогу.

− Ну, капут! Ти знущаєшся?! — зітхнув Богдан. Ніяково глянув на Анжеліку. — От же додумався... Нащо я її сюди брав?

   Ліка перемогла істеричний сміх і з серйозним виглядом взяла малу за руку, почала говорити:

− Бась, ти вважаєш, це гарно? Нащо ти наплювала?

Ні... — опустила голову дитина.

− Отож. Дуже негарно. Послухай, по-перше, тут не можна нічого їсти. Спершу треба запитати в тата, чи купить він тобі щось. Тоді заплатити гроші, а потім вже їсти. І по одному, по трошки. Дуже негарно напихати цілий рот. Так ти стаєш схожа на якусь свиню, а не на гарну дівчинку, — роздула щоки, кумедно показала, як мала жувала з повним ротом, як їй випадали ті цукерки. Баасім засміялася з тієї демонстрації.

− Розумієш?

− Угу.

− Все питати, пам’ятай.

− Добре... — винувато пообіцяла.

   Ліка витягла з сумочки серветки, прибрала ті пожовані цукерки з підлоги, потім повитирала липке обличчя і руки дитини. Далі вже міцно тримала Басю за ручку, щоб не втекла. Пильно контролювала, щоб та нічого не хапала. Богдан щиро подякував. Він пхав візок, накладав продукти, тому нелегко було б ще дивитися за малою.