Розділ 6

  Тієї ночі Шиповський мало спав. Попри втому, важко було заспокоїтися. Прислухався, що відбувається за стіною. Останній тиждень просто зводив з розуму. Мало не щодня новина, від якої голова обертом. А тепер ще й кошмари Баасім. Очевидно, що це навряд чи перший і напевно не останній такий випадок. Самому Богові відомо, що пережила ця дитина і які ще сюрпризи з її здоров’ям і поведінкою виявляться. От же подарунок від Ані...

   Вирішив, що варто сходити до лікаря. Але спершу необхідно привести до ладу документи. Оформити батьківство, приписку і все інше. Непросто буде.

  Поява Анжеліки в його домі ще більше вибила з колії. Довелося зізнатися самому собі, що вже не може не думати про цю дівчину. Як би не вмовляв собі, що зараз не час на стосунки, байдуже. І тіло, і розум кричали зовсім інше. Гостро усвідомив, що дико втомився бути сам і більше не хоче. Все! Геть усе змінилося з появою Баасім. Наче прокинувся від коми. І, попри болючий шок, десь всередині Богдан надзвичайно радів цьому пробудженню. Хоч воно і лякало, як все нове.

   Більше мала не плакала. Вранці, коли господар з другом і перукаркою пили каву у кухні, кудлате Мауглі прибігло бадьоре і веселе. Явно нічого не пам’ятала про нічну пригоду. Анжеліка взяла її до кімнати і привела до ладу. Помогла вмитися, одягнутися, гарно заплела волосся.

   Потім дала поснідати рисову кашу. Після перших кількох днів проживання Басі в домі батька стало зрозуміло, що потрібна обережність у харчуванні. Дитина звикла до зовсім іншої їжі. Вікторівна пояснила це помічниці і синові.

   Богдан поїхав відвести Ростика, а потім на зустріч з детективом. Дівчата залишилися вдома. Бавилися, вигулювали на подвір’ї Лайтика. Саме тоді почав падати сніг. День вдався сонячний, гарний. Баасім була вражена!

− Ва-у!!! Що це?! — з захопленням підняла очі до неба. Роздивлялася сніжинки.

− Це сніг. Ти ніколи не бачила? — здивовано запитала Анжеліка.

− Ні. В Замбії немає такого. Там завжди тепло. Ну-у... Тобто, буває холодно вночі, або коли дощ. Але не так, як тут. Сніг не падає, — відповіла дівчинка, роздивляючись тендітну сніжинку на руці.

− Вона... Куди вона поділася? — сумно запитала, коли сніжинка розпливлася від тепла долоні.

− Розтанула. Вона зроблена з води, яка замерзла високо в небі.

− Яка гарна! О, ще і ще одна, — дитина мало не тріснула від радості. Така щаслива!

  Сніг сипав усе густіший, пухнастіший. Бася бігала, ловила його руками, ротом. Кричала від захвату. Падала на землю, щоб він сідав на неї. Радості не було меж. Лайтик не розділяв захвату дитини, скоро почав труситися від холоду. Тонесенькі лапенята перебирали по землі, мов по гарячому вугіллі. Анжеліка зі сміхом сказала:

− Що, малюче, тобі не так весело? Змерз вовчий хвіст? — взяла його на руки, потармосила м’яке волосся песика, притулила до себе. Він кумедно попискував, тремтів.

   Та довелося ще довгенько бути надворі. Вмовити Басю йти у дім не було шансів, аж доки теж добряче не змерзла. Погодилася зайти лиш коли Анжеліка пообіцяла, що вони вийдуть ліпити щось зі снігу, коли його нападає більше.

   Тим часом Богдан довго розмовляв з детективом. Слідопит вже встиг дещо з’ясувати. Розповів:

− Стосовно тієї жінки, Катрін, яка привела вам дитину...

− Що? Що відомо? — нетерпляче запитав Шиповський.

− Її прізвище Ґалан, француженка. Поки небагато вдалося зрозуміти, але вона працювала у французькому Червоному Хресті. Місія в Зімбабве, потім в Замбії. Схоже, там вона могла познайомитися з вашою дружиною.

− Угу... Логічно, — кивнув Богдан. — Що ще?

− У нашому місті вона сіла на потяг до Варшави. Далі поки не знаю. Ще над цим працюю.

− Гаразд, працюйте. Якби вдалося знайти її і поговорити... — зітхнув. — Хоча... Я вже й не знаю, чи правильно це буде. Вона ж писала, що то небезпечно, що вона від когось тікає. Не хотілося б створити проблеми людині, яка можливо врятувала життя моєї доньки.

   Детектив встав, походив туди-сюди, подумав. Потім сказав:

− Розумію вас. Та з іншого боку, ми ж не знаємо хто вона насправді. І що з того правда. Вона може виявитися зовсім не такою білою і пухнастою, як здається. Може якась злодійка, чи подібне і тому ховається. Я ще попрацюю над цим.

− Так... Може й так... — видихнув Шиповський. — Та чомусь мені не здається, що вона якась бандитка. Тоді б не віддала мені дорогий кулон дружини. Адже не мусіла. Я ж не міг знати де він.

− Ну, так... — кивнув слідопит.

− Якщо подумати... Від кого найчастіше тікають жінки, якщо не від закону? — вголос поміркував Богдан.

− Ну... Від схиблених чоловіків, напевно. Або агресивних коханців.

− Угу. От над цим і варто попрацювати, думаю. Вона заміжня? Не знаєте?

− Ще ні, але дізнаюся. Ваша правда, це може бути ниточка, яка кудись нас приведе, — задоволено кивнув детектив.

   Поглянув знову у свої папери. Сказав:

− А, і ще одне. Та модель, фото якої висить у салоні краси. Її звуть Саманта Пітерс. Живе і працює в Німеччині. Закінчила там коледж.