Розділ 5(3) 

  Ще трошки посиділи в кухні, випили какао з молоком і порозходилися по спальнях. Анжеліка пішла в кімнату, де спала Бася. Там крім ліжка ще стояла зручна тахта, на якій можна спати. Господар сказав, де взяти рушник, постіль і все необхідне. Дівчина тихо постелила собі і пішла прийняти душ.

  Тільки почала митися, як раптом почула якісь моторошні звуки.

− О, Господи... — перелякано проказала.

  Прислухалася. Здалося, в кімнаті малої якийсь стогін, потім щось впало, гупнуло. Різкий, жахливий плач, крик. Попри гарячу воду, по шкірі пробіг мороз. Ліка завмерла, вимкнула воду і затамувала дихання. Серце вискакувало.

   Далі почула, як мала щось белькоче, якісь незрозумілі слова, плаче. Хтось, чи щось стукає об підлогу. Дівчина шоковано вискочила з душової кабіни, вхопила великий рушник, сяк-так намотала на себе і побігла до спальні.

   Застала Баасім на підлозі. В світлі місяця побачила, як дитина заливалася сльозами, сиділа біля ліжка і билася в істериці. Якісь нерозбірливі фрази незнайомою мовою через плач ставали ще більш дивними. Збагнути про що вона було геть нереально. Дівчинка стукала руками об підлогу, наче сердилася, відганяла когось, чи щось. Ліка підійшла і застигла, тримаючи рушник на грудях. Розгубилася на мить, не знала що робити.

− Басю... Ти мене чуєш, маленька? — спробувала заговорити.

   Підійшла ближче. Дитина побачила її і ще гірше скрикнула. Виставила руки перед собою, ніби захищаючись від чогось жахливого. Дивилася на Ліку, але бачила мабуть зовсім не її. Свідомість була вимкнена. Підскочила і почала тікати. Щось кричала незрозумілою мовою.

− Басю, чекай, ти куди? О, Боже... — вражено гукнула Ліка. Побігла за малою. Дитина вибігла у коридор, розгублено поглянула в один бік, інший. Озирнулася, знову скрикнула, ніби бачила чудовисько, яке за нею біжить. Рвонула в напрямку сходів.

− Прокляття, ще впаде, — злякано проказала сама до себе Анжеліка.

− Маленька, стій, не треба! — гукнула і пришвидшилася.

   Недалеко від сходів наздогнала Баасім і вхопила в обійми. Мала далі пручалася, плакала. Тоді з сусідньої від Басиної спальні вибіг Богдан.

− Що сталося?! Що таке?! — запитав шоковано. Підбіг.

− Тихо, тихо маленька, — Ліка намагалася заспокоїти дитину, погладжувала спинку, тулила до себе. Озирнулася, показала йому жестом, щоб не наближався.

− Що тут таке? — знову запитав.

− Тихо, все, все добре, маленька. Все, не бійся. Я з тобою, все добре, — лагідно приговорювала до дівчинки, хоч дихання збивалося, серце вискакувало. Мала почала втихати. Припинила вириватися.

− Здуріти можна... — вражено видихнув чоловік. Став, розгублено дивився на дівчат.

   Ліка ще довго заспокоювала, заговорювала Баасім, доки істерика минула і дитина почала тихо посапувати в неї на плечі. Дівчина аж змерзла, почала тремтіти, сидячи мокра в коридорі.

− Вона заснула? — пошепки запитав Богдан, підійшовши ближче.

− Не знаю, — тихо відповіла. Аж ноги потерпли від того, що сиділа присядки так довго.

   Озирнулася на чоловіка, а потім на себе. Раптом Анжеліку кинуло в жар. Збагнула, що її рушник з’їхав і  ледве прикриває нижню частину тіла. Спереду тримається тільки тому, що притиснений тілом дитини. Через вікно яскраво світив місяць. Як уявила, що видно з місця Шиповського... Завал!

   Але що робити? Спробувала поправити той рушник, але то було непросто, бо дитина засинала, притулившись до неї. Страшно було, що знову прокинеться і закричить.

− Дай її мені, поможу, — тихо проказав Богдан.

    Підійшов, спробував взяти Баасім на руки. Анжеліка аж затамувала дихання, боячись повторення істерики. Але, на щастя, дитина вже не плакала. Тихо муркнула щось, коли батько взяв її в обійми. Заніс на ліжко, обережно поклав.

− Ху-х... — з полегшенням видихнула Ліка.

    Підтягнула рушник, підтримувала його руками. Почекали ще трошки, мала спала.

− То... Що сталося? — тихо запитав Богдан, відходячи від ліжка доньки.

   Наблизився до нової знайомої, яка знову тремтіла від холоду, чи від хвилювання. Ніяково знизала плечима. Емоційно прошепотіла:

− Не знаю. Я пішла в душ і почула, як вона плаче, кричить. Я... Господи, я так злякалася. Часто це з нею?

− Не уявляю, − винувато стиснув губи.

   Видихнув, помовчав. А потім ледь всміхнувся, окинувши поглядом дівчину. Ліка чомусь не могла прийти до тями від шоку. В голові хаос. Вчепилася холодними руками за той рушник, аж пальці подубіли.

   Ще більше здивувалася, коли чоловік взяв з тахти м’яке покривало і обгорнув її ним. Лукаво всміхнувся, на трошки затримуючи покривало в неї на грудях.

− Не те, щоб мені неприємно бачити тебе такою, але... Боюся, застудишся, — проказав грайливо. Задоволено примружився. А тоді провів руками по тендітних плечиках дівчини. —  Ти вся тремтиш, — прошепотів.

   Той хрипкуватий шепіт в нічній тиші здався Ліці дуже особливим. Інтимним до краю. Щоки знову спалахнули. Стало дуже соромно за себе. А найгірше за те, що в той момент не хотілося тікати, одягатися. Зовсім. Навпаки, чомусь поглянула йому в очі, хапнула повітря, наче готуючись до поцілунку.