Розділ 5(2)

   Анжеліка сіла біля столу, уважно поглянула на господаря дому. Звична комунікабельність чомусь покинула її в той вечір. Помітно було, що чоловікові зараз нелегко, якийсь дуже прибитий, втомлений. Аж не знала, чи варто зачіпати. Але по-іншому не могла. По-перше, треба було узгодити подальші дії, а крім того... Не покидало відчуття, що влипла у щось серйозне. Надто вже дивна ця сімейка. Якщо цих людей можна так назвати.

   На щастя, Богдан сів біля протилежного кінця столу і сам почав розмову:

− Анжеліко, вибачте, що... В нас тут таке... Дякую за допомогу з малою, — спокійно проказав.

− Та... Будь ласка, — всміхнулася. Аж полегшало.

− Може перейдемо на «ти»? Так простіше.

− Добре... — знизала плечима.

− Не знаю, що мама розказувала тобі про Басю і взагалі... Напевно, маєш повно питань. Я не проти відповісти, тільки спершу давай домовимося про сьогодні і завтра.

− Ти хочеш, щоб я ще завтра побула з малою? — запитала.

− Звісно, якщо зможеш. Я буду радий, бо маю деякі справи, а няню ще не знайшов. Схоже, ви добре ладнаєте і ти сподобалася моїй доньці.

− Гаразд, я залишуся ще на день, але... Тільки завтра, бо субота. На постійно я не можу. В мене є робота, яка для мене важлива.

− Он як? То, ти перукар?

− Так.

− А мене підстрижеш? — з якоюсь грайливою посмішкою запитав.

− Без проблем. Приходь в салон, — всміхнулася.

− А вдома, як виняток? За подвійну ціну.

− Я подумаю, — аж почервоніла. Спокусливо...

− Що ж... — повагався трохи, почухав потилицю. — То... Переночуєш в нас, гаразд? Якщо чесно, я вже не дуже в стані везти тебе додому. Хіба, якщо дуже боїшся, викличу таксі, — запропонував.

   Попри помітну втому, чоловік дивився якось так... З особливим інтересом. Трохи грайливо. Анжеліка відчула на що він натякає. Логічно. Залишитися ночувати в домі, де двоє незнайомих мужиків і дивакувата дитина? Таке собі... Звідки знати, чим це може закінчитися. А, якщо прийде вночі і... Або й двоє? Бася нічим не поможе.

− Дякую, що розумієш мене, — всміхнулася. — Мені краще спати вдома. А завтра вранці можу знову приїхати і побути з малою, — наскільки вдалося, стримано відказала.

   Чомусь важко було вдавати, що не бачить тих іскорок у його очах. А ще важче не думати про те, який симпатичний тато у Басі. Опустила очі, сердита на себе за непотрібні думки. Ну, чого та безсовісна уява вже малює дурниці?!!

   У Богдана такі класні, широкі плечі. І руки дуже гарні. Без обручки, до речі. От же... Не встигла познайомитися, одразу тягне посидіти з ним довго-довго. Поговорити, дізнатися, що відбувається в житті цього чоловіка. Чому такі дивні стосунки з донькою, чому мала така незвичайна. Ще багато всього цікаво. А головне, де мама доньки і чи є в нього жінка. Хоч якась, десь.

− Як хочеш, — ледь всміхнувся. — Але я обіцяв тобі розказати дещо. І... Взагалі, не хвилюйся. Ні я, ні Ростислав тебе не образимо. У нього дома молода жінка і мала дитина, за яких він готовий і в вогонь, і в воду. А я... Ну... Теж можеш не переживати. Зараз піду спати і не знаю, чи до обіду прокинуся. Важкий був тиждень, — досить спокійно запевнив.

− Дякую, — ніяково поглянула в очі. — То... Розкажи щось. Чому ти питав малу про ім’я? Ви його змінили?

− Ну, так вийшло. Анжеліко, якщо чесно, про існування цієї дитини я дізнався майже тиждень тому, — несподівано відказав. Дівчина здивовано витріщила очі.

− О-у, тоді... Це багато чого пояснює.

− Так. Тому не дивуйся, що... Одним слово, в нас все тепер таке... Догори ногами. Але, я зроблю все що зможу, аби якось владнати це. Подбати про малу і...

− Правда, що вона з Африки? — не втрималась, запитала. Чула це від Басі, але не знала, чи вірити. Чоловік кивнув.

− Так. Вона народилася і виросла там. Моя дружина поїхала в Замбію, коли була вагітна. Ми не знали. А потім... Довга історія. Я ще сам не до кінця розумію. Завтра зустріч з детективом, буду намагатися з’ясувати деякі факти.

− Ого, все аж так складно? — вражена запитала.

− Угу... — кивнув.

   Дуже зраділа чомусь, дізнавшись, що донька у нього від дружини, а не якоїсь одноразової коханки, якій зробив живіт і забув давно. Але ж... Чому нема обручки? Та не запитала.

   Несподівано Шиповський змінив тему. Поставив питання:

− А в тебе є діти? Бачу, ти так добре вмієш давати раду з малечею. Є досвід?

   Анжеліка опустила очі. А потім відказала:

− Ні. Просто... Не знаю, люблю дітей і вони це відчувають, мабуть.

   Богдан задоволено всміхнувся.

− Добре. То... Може все ж залишишся? Чи замовляти таксі? —  запитав.

    Чомусь дуже захотілося лишитись. По-перше, обіцяла Вікторівні, що побуде два дні. Та й пертися зараз на таксі через холодне, темне місто геть не приємно. Інше діло посидіти в гарному, теплому домі з симпатичним молодим чоловіком.