Розділ 5

   Богдан застав у вітальні друга, який втомлено сидів на дивані і спостерігав за малою бешкетницею. Хоч почувався явно не найкраще, але сміявся.

    Баасім кумедно гралася з песиком. Взяла його за передні лапки, йшла присядки, вела до переду і вихиляла в різні боки. Рухала ним так, наче він танцює. Сама теж пританцьовувала. Ритмічно наспівувала:

− Уц, у-у-у, уц-уц. Пач-пач, пач-пач. Там-ті-там-там-ті-там.

   Йорк висунув язичка і кумедно попискував. Крутив попою, намагався втриматися на задніх лапках. Шиповський теж не витримав, його розібрав сміх. Потім глянув на нову знайому. Посмішка замінилася на більш серйозний вираз обличчя. Доки дівчина не бачила, теж спостерігала за виставою Басі і Лайтика, Богдан мимоволі задивився на неї.

   Раптом гнітючу втому, як рукою зняло. Серце припустило удар. Здалося, що в цій кімнаті не вечір, а ранок. Вродливе обличчя Анжеліки сяяло бадьорістю. Повні губки весело сміялися, щось говорила до Басі. Хвилясте, каштанове волосся було заплетене у високий стильний хвіст довжиною майже до талії. Блакитні джинси і простий гольфик вдало облягали струнку, дуже спокусливу фігурку. Стриманий макіяж, такі ж манери. Халепа! Вона справжній магніт! М’яко кажучи... І, очевидно, не лише він це збагнув, бо в якийсь момент Ростик піймав погляд друга і багатозначно підморгнув йому, ледь кивнувши в бік Анжеліки.

    Шиповський вкусив себе за губу, щоб трохи протверезіти. Швидко відвів погляд від Хільчука на Басю. Та думки не так легко було спрямувати в інший напрямок. Дивився на дитину, а все одно пригадував дорослу красуню, яка так несподівано з’явилася в його домі.

 Трясця! Давно вже не почувався так... Таким безпомічним. Раптом поневоленим. Всі думки лиш про одне. Ого! Чому ж так важко відірвати очі від соковитих форм дівчини? Наче ж не пацан, звик себе контролювати, а зараз... Ніби перемкнуло. Ні... Це просто завал!

    Анжеліка підійшла до дівчинки і пса, посідали на м’якому килимі, про щось щебетали, гладили Лайтика. Мала про що-небудь запитувала, але Богдан майже нічого не розумів. Не звертав уваги на їх слова. Слух пестили приємні голоси, зір — посмішки. І врода Анжеліки...

   Аж не одразу зміг опанувати себе, щоб робити заплановане. Мав поговорити з дівчиною, покласти спати Ростика, ну і Басю звісно. Крім того, хотілося їсти, а що є в холодильнику не мав уявлення. Врятував друг. Заговорив:

− Богдане, то будем спати, чи як?

− А-а-а... Так, звісно. Їсти щось хочеш? Чи одразу митися і спати? — відповів.

− Та, ні. Я не голодний. Голова болить, очі злипаються. Вже хочу тільки до подушки, — позіхаючи відказав Хільчук. Підійшов до господаря.

− Ну, як хочеш. То ходи, покажу тобі все.

   Богдан запровадив гостя до вільної спальні, дав усе необхідне, а сам повернувся до вітальні. Галас там трохи вщух. Мала вже геть втомила Лайтика і бідолаха втік від неї. Вмостився спати в куті за дверима. Дівчинка ж тепер зацікавилася батьком. Підійшла. Запитала:

− А ти вже будеш зі мною? Не поїдеш нікуди?

   Від цих слів у Шиповського аж стиснулося все всередині. Гостріше усвідомив, яка відповідальність тепер на ньому. Це настільки нове і фантастичне, що ніяк не вкладалося в голову. Щодня думати, пам’ятати про цю малечу? Планувати її теперішнє і майбутнє? Ох... Так довго жив сам, що геть забув, як це піклуватися ще про когось.

   Дитина уважно дивилася в очі, чекала відповіді. Анжеліка теж запитально поглянула. Богдан взяв себе в руки і присів біля Басі. Сказав:

− Буду. Принаймні, постараюся. Не бійся, ти не залишишся сама. Все буде нормально.

   Дівчинка щасливо всміхнулася. А потім несподівано підскочила і повисла у батька на шиї.

− Я боялася, що ти не повернешся, бо я тобі не сподобалася, — проказала. Так щиро і відверто, що чоловік мало не захлинувся від емоцій.

   Ці дитячі обійми... Здуріти можна! Не чекав. Розгубився, не знав, як реагувати. Очі пощипували, в горлі став клубок. Не міг слова сказати. Мимоволі обійняв доньку. Господи, як же це класно! Ця малеча... Так щиро горнеться, щось там собі думає в тій голівці. Ще кілька днів тому і уявити не міг, що в його житті все так перевернеться.

    У якусь мить підняв очі на Анжеліку і помітив, що вона дуже спантеличена. Капут... Не встиг запитати матір, чи вона розповіла їй правду про Басю. Якщо не пояснила нічого, то дівчина бозна-що думає.

   Ще хвильку потримав дитину в обіймах, а тоді відхилився, сказав:

− Тобі подобається ім’я Бася?

− Угу, — кивнула.

− Гаразд. Тоді я теж буду так тебе називати. Ти не голодна?

− Ні, ми їли. Ліка давала мені кашу і банана. А вчора у мене болів живіт і я багато разів бігала відкладати яйця, коли наїлася капусти з ковбасою і соусом. Потім бабуся сказала, що більше мені такого не дасть, бо я не звикла, — безтурботно проторохтіла.

   Богдан засміявся, переглянулися з гостею. Та і собі хихикнула.

− Зрозуміло. Гаразд, малечо, пора спати. Давай, бо не підростеш.

   Бася не дуже зраділа цьому, але довелося. Погодилася тільки після того, як Ліка щось шепнула їй ну вушко. Тоді дівчинка взяла Богдана за руку і повела до кімнати. Він поміг їй почистити зуби, вмитися і ще трошки посидів з нею. Мала розпитувала про те, куди він їздив і хто це з ним прийшов. А ще хвалилася, що бабуся обіцяла їй повести в магазин з іграшками. Врешті мала почала дрімати.