Розділ 4(3)

   Коли під’їжджали до подвір’я Шиповського, Богдан сказав:

− Зізнайся, ти зрадів, що переночуєш в мене. Так? Прочуханка від Наді не сьогодні, а аж завтра. Ще поживеш трохи, — хихикнув.

   Ростик лукаво зиркнув, намагався бути серйозним, але не вийшло. Теж засміявся.

− Вгадав. Я не знаю, як їй в очі дивитися. Переважно в сімейних тертях я завжди маю якісь аргументи, а тут... — зітхнув. — Навіть нема чим крити. Вона так просила нікуди не їхати, а я... —  сумно видихнув.

− Ну, що зробиш, так вийшло. Ти ж не винен в тій аварії, — спробував заспокоїти Богдан.

− Та, то зрозуміло. Але без різниці. Відколи Надя завагітніла, ти ж знаєш, сама не хоче нікуди їхати і мене не хоче пускати. Така домашня зробилася, капут. Всього боїться.

− Ну, так... Халепа. А ти ж в нас... Непосида, — крутнув головою.

− Як і ти, — відповів Хільчук. І додав:

− А, що тепер будеш робити? Як мала з’явилася? Наймеш няньку і поїдемо?

− Не знаю... Чесно. Не уявляю взагалі, як буде. Для такого чуда-дива ще спробуй знайти когось. Не кожна нянька з нею впорається.

− Ага...

− Зараз, мабуть застанемо хату догори дриґом і ледве теплу маму, — косо всміхнувся Богдан.

   Вікторівна чомусь не дзвонила того дня і не відповідала, коли він телефонував. Уява малювала різні драматичні картини. Починаючи від безладу в домі і закінчуючи пожежею, травмами і подібним. Серце билося все швидше. Коли приїхали на подвір’я, побачив, що дім стоїть неушкоджений, диму немає, трохи полегшало. Та всередині чоловіків чекала несподіванка.

− О, ще не сплять, — проказав Хільчук, побачивши, що на першому поверсі світься світло. Мимоволі зиркнув на годинник, було вже по десятій.

   Господар подзвонив у дверний дзвінок і разом зі звичним звуком музики почув дзвінкий гавкіт в коридорі. Шоковано переглянулися з Ростиком.

− Г-м... Це ще що за... — буркнув сердито.

− Ну, ти ж сам казав, що застанеш вдома не одне мавпеня, — хихикнув друг. — А пес і того краще. Він хоч по люстрах і шторах не скаче.

− Дякую, заспокоїв, —  іронічно всміхнувся Богдан.

   За мить почули енергійні кроки біля дверей. Гавкіт посилився.

− Хто там? — почувся незнайомий жіночий голос з переговорного пристрою.

   Шиповський геть обаранів. Скривився, глянув на друга. Той теж здивовано лупав очима. Та не устиг нічого відповісти, як з дому почувся голосок Баасім, яка напевно побачила хто прийшов на дисплеї і говорила комусь:

− Це Богдан, це мій тато, відчини.

− Богдане, це ви? — перепитала якась доросла дівчина, чи жінка.

− Я! Впустіть нарешті додому! Чи мені своїм ключем відчиняти? — трохи сердито відказав.

   Двері швидко відчинилися і чоловіки увійшли до середини. Вражено повитріщалися, не впізнаючи нікого з присутніх.

   На якусь мить повисла мовчанка, не рахуючи дзявкоту собаки. Паузу перервала маленька красунька з двома довгими косами.

− О, тато! Ура! Приїхав! — радо вигукнула.

   Підстрибувала на місці, як пружинка. Одягнена в гарну кофтинку, штанці і м’які тапочки у вигляді котячих мордочок. Впізнати в цій милій дівчинці Баасім було непросто. Личко сяяло чистотою, блискуче волосся акуратно заплетене. Найбільше знайому Богданові дитину видавала енергія, яка вирувала в ній, як ураган.

− Бодь... — тихо буркнув Ростик. — Як це твоя мама так помолодшала? — хихикнув, зиркнувши на друга, який очам не вірив. Застиг, як вкопаний. Незнайомка дійсно чимось трохи нагадувала Мирославу Вікторівну в молодості.

− Вибачте, я не знала, чи це дійсно ви, ніколи не бачила, тож... —  ніяково проказала молода дівчина, чи жінка, яка тримала на руках маленького йорка. — Тихо, Лайтику, цить, ш-ш-ш... — намагалася заспокоїти песика, який не переставав дзяволіти. Вона затулила йому мордочку. — Усе, тихо будь.

   Врешті Шиповський взяв себе в руки і строго запитав:

− Хто ви? Де Мирослава Вікторівна?

   Здалося, гостя здивувалася. Відказала:

− Я — Анжеліка. Хіба ви не знаєте? Мирослава Вікторівна казала, що все вам пояснить. Вона була змушена поїхати до сестри. Попросила мене побути з Басею. Не хвилюйтеся, ваша мама знає мене. Ну... Трохи. І копію мого паспорта взяла. На всяк випадок... — дівчина явно хвилювалася. Кусала губи, червоніла, дивлячись на двох кремезних мужиків, які увійшли в дім.

− Копію, кажете? Пояснить? То, чому ж нічого не пояснила? — вже м’якше запитав Богдан.

    Попідтягував валізи далі, поставив. Ще раз уважно зміряв поглядом гостю. Потім взяв Ростикові і собі тапки з тумбочки, перезулися, повісили куртки, пройшли до вітальні. Анжеліка і Бася за ними. Пес вже не гавкав. Бігав довкола. Мала почала ганяти з ним, бавитися.

− Я не знаю, може в неї щось з телефоном. Обіцяла вам написати і все розповісти. Якщо я правильно зрозуміла, їй потрібно було терміново поїхати кудись, — пояснила дівчина.

   В думках Богдана завирував торнадо. Що тут відбувається? Якась незнайома краля в домі. Ну-й-ну...