Розділ 4(2) 

   Жінка погладила Богдана по руці. Лагідно запитала:

− Думаєш, не заведеться?

   Він відкинув голову на підголівник, винувато всміхнувся. Стало дуже паршиво від того, що всі знання з фізики, хімії і математики, які здобув за роки в двох університетах зараз виявилися геть безпомічними. Швець без чобіт. Що з того, що працює над створенням нового, більш екологічного типу акумуляторів, коли в його машині ще стоїть «допотопний», який знову підвів. Ще й так невчасно. Зібралися на виставку екзотичних комах і іншої живності. Аня довго чекала цього дня. Обожнює біологію.

− Вибач, сонце. Доведеться нам їхати маршруткою. Не уявляєш, як мені шкода, що не можу катати тебе на класній новій машині. Не на цьому... Дідові, який старший за мене, — ніяково промовив. Витягнув ключ з запалювання. Далі мучити стартер не мало сенсу, знав, що сьогодні вже не зможе завести двигун. Акумулятор «здох». Давно пора купити новий.

− У-у-м, шкода. То ми уже не встигнемо. Вони зачиняються через годину. Що я роздивлюся за двадцять хвилин, якщо зараз почнемо чекати автобус?

− Ну, так... Виходить, що часу замало. Може... Завтра? Та виставка ще ж буде, так?  — з надією, що не все пропало запитав.

− Взагалі то... Можна. Тільки обіцяй, що завтра поїдемо. Я ж їздила з тобою на ту ярмарку винахідників. Не забув?

    Всміхнулася так, що згадав не тільки те, як Аня жертовно ходила з ним цілий день по ярмарці, де для неї не було майже нічого цікавого, а й багато іншого подібного. Деколи аж дивувався, як вона терпить його часті балачки про високі фізичні матерії і технології. Та ще й намагається дійсно слухати, підтримувати, надихати. Хоч в них завжди були кардинально різні зацікавлення в житті, але це не заважало кохати одне одного, поважати, підтримувати. Внутрішній спокій, ніжність і чуттєвість дружини підкорювали Богдана. А ще простота, майже дитяча щирість. Вміння захоплюватися дрібними речами, створіннями на які більшість зовсім не звертають уваги, або й бридяться.

− Добре, кицюнь, обіцяю. Поїдемо завтра. Я щось вигадаю з машиною, — запевнив.

  Нахилився до Ані, поцілував рожеві губки. Вона задоволено облизалася.

− М-м-м... Знаєш... А мій настрій не такий вже й поганий... — проказала повільно, солодко. Загадково примружилась. А потім нахилилася до чоловіка і поцілувала в губи. Ще і ще.

− У-м-м... Моя хороша... — задоволено муркнув.

   Притягнув дружину до себе за талію, почав смачно цілувати. Вона швидко танула, запустила пальці в його волосся. Жар спалахнув між ними, як яскраве полум’я. Одна рука Богдана впевнено пірнула під спідничку, погладжувала стрункі ніжки красуні. Інша обіймала її за плечі, талію. Хотілося більшого й більшого. Аня на мить перервала поцілунки, хапнула повітря. Сказала зі сміхом:

− Для дечого ця машина таки придатна, — лукаво підморгнула, натякаючи на те, як не раз вони кохалися тут, або на задньому сидінні. Розстебнула пряжку на ремені чоловіка.

− Угу, добре, що вікна тоновані, — хихикнув Шиповський.

    Губи і язики знову жадібно злилися в гарячих поцілунках. Тіла все ближче, серця швидше...

   В такі миті ставало неважливо, яка машина. Обоє поринали в тепло дотиків і поцілунків, як в надійний сховок. Цілий світ, з усім його негативом переставав бути реальним. Забувалися усі проблеми і неприємності. Відчуття неймовірної близькості сердець, тіл, думок... Здавалося, що разом вони непереможні, зможуть усе, чого тільки захочуть. Головне, не відпускати руки одне одного. Не припиняти зігрівати і вірити в хороше.

   Нічого, що вони різні. Фізик і біолог, прагматик і романтик, з міста і з села, з хорошої сім’ї і з далеко не найкращої. Яка різниця, якщо не уявляють життя одне без одного?

− Шиповський, агов! Скоро виходити. Прокидайся, — мов з іншого виміру голос Ростислава прорвався до свідомості Богдана.

− Що?

   Різко пробудився, сів рівно. Струснув головою.

− Вже близько, розчухуйся, — проказав друг.

   Вони долітали до аеропорту. В ілюмінаторі видніли вогні вечірнього міста.

   Богдан важко зітхнув, поправив на собі одяг, пригладив волосся. Оголосили пристебнути ремені, готуватися до посадки. А чоловікові здалося, що він побував у минулому, а не в Німеччині. Сон був такий реалістичний... Чи швидше спогад? Все змішалося. Дуже шкода стало, що все те чудове залишилось у минулому житті. А, що у теперішньому? В майбутньому? Дуже туманно.

− Може переночуєш в мене? Буде простіше, ніж добиратися додому. Я якийсь сонний, не хочеться везти тебе зараз. А завтра підкину, — запропонував Шиповський. Дім Ростислава за двадцять кілометрів від міста. Сам друг ще не міг сідати за кермо, а на таксі не хотілося.

− Ну, взагалі то я вже скучив за Надею і Ромчиком. Але... Можна. Одна ніч небагато змінює. Я напишу їй, що все нормально, щоб не переживала, — відповів.

− Добре. Швидше за все, вони і так вже спали б, доки б ти дістався додому.

− А твої? — лукаво підморгнув.

− Баасім? — знизав плечима Богдан, хихикнув. — Не знаю. Певно теж. Здається, вона любить поспати.

   Але на чоловіків чекала несподіванка. В домі Шиповського ще не спали. І бабусі там не було.