Перукарка його красуні.

Розділ 4

   Шиповський провів кілька днів з другом. Ростик мав численні забиття, закритий перелом руки і струс мозку. Йому надали допомогу, провели додаткові обстеження і сказали, що через два дні може летіти додому. Далі приходити до норми можна і без лікарні.

   Після обіду третього дня, коли Хільчук почувався вже значно краще і не спав так багато удень, пішли з Богданом погуляти по лікарні. Знайшли там невеличке кафе з безліччю кімнатних рослин, серед яких виявилося дуже приємно посидіти. Ростик запитав:

− То... Ти так і не розповів. Як справи в тієї Мауглі, що тобі підкинули? Ще не довела твою маман до сказу? Вдалося тобі розібратися хто вона взагалі?

   Шиповський глибоко вдихнув, підняв обличчя до друга. Ледь всміхнувся.

− Вона моя донька, Рост. Уявляєш? — промовив так, наче й сам ще не вірить, але з ноткою несміливості радості.

− Правда? — здивувався друг. Підняв брови. — Ти вже зробив тест?

   Чоловік ствердно кивнув. Відпив ковток міцної кави.

− Ну-й-ну! Впасти можна! То розказуй. Чого мовчиш? Все викладай, — жестом спонукав. Аж потер руки від нетерплячки.

− Та, тобі було не до того. Я не хотів втомлювати тебе балачками. Знаєш... Ще сам не можу переварити все це, але... Тест показав максимальну вірогідність, яка тільки може бути. Запевнили, що таких помилок не буває. Очевидно, це таки правда, що Аня була вагітна, коли поїхала в ту Африку. Одного я тільки не розумію, чому не сказала. Та... Взагалі, не одного. Питань дуже багато.

− Здуріти можна! В тебе є донька! — емоційно промовив Ростислав. — Як тобі така новина?

− Важко сказати. Загалом... Напевно, я буду щасливий, коли вийду з шоку, — косо всміхнувся. — Але поки-що неспокійно якось. Мушу розібратися з усім нормально. Не дають розслабитися деякі факти. Я вже найняв детектива, який може розкопати більше. Самому тут... Голову зламати можна.

− Он, як? То... Що ти хочеш зрозуміти? Про Аню?

− Угу. Не знаю, чи ти пам’ятаєш період, коли вона зв’язалася з якоюсь групою ентузіастів і поперлася волонтерити в ту Замбію. Я ж тоді втратив з нею зв’язок. Тільки повідомленнями обмінювалися. Писала, що зв’язок дуже слабкий, інтернету нема, та й електрики взагалі. Тільки деколи, в місті може вислати повідомлення.

− Так... Пригадую трохи, важкі були часи. Ти тоді тільки почав підніматися, так би мовити, на гору зі своїм проектом з екологічної енергії, а тут таке... Немало вона тобі нервів потріпала. На тебе було шкода дивитися.

− Ага... Якби ж мені тоді можливості, які маю тепер. Може й не дійшло б до такого, — зітхнув.

 − Не вини себе. В тебе ж тоді не те що на детективів грошей не було, а й на літак в два боки, щоб пертися її шукати по тих джунґлях. Вклався тоді в справу, тільки почало вдаватися щось трохи.

− Угу...  Я ж тоді навіть позичати хотів. Але потім...

− Ти передумав. Що тоді сталося, не дуже чітко пам’ятаю.

− Та її повідомлення, що ж іще?! Не міг я більше, дістало.

− А-а-а... Так, пригадав. В той час, як ти тут з розуму сходив, ламав голову, як дістатися до тої Африки, забрати жінку, вона написала щось типу: «щаслива там і має коханого, який її розуміє краще за тебе».

− Ага... Я тоді геть... Думав, до ранку не доживу, голова трісне.

− Ох... Так, пам’ятаю... — видихнув Хільчук. Після невеликої паузи запитав:

− То... Що тепер? Що у тих листах?

− В тому то й справа, друже, що листи говорять зовсім інше. І їм я вірю більше, ніж тим повідомленням, які колись читав. Почерк Ані я ні з чиїм не сплутаю. Та й все решта... Це вона писала, без сумніву. І кулон той...

− Що там вона написала?

− Знаєш, тоді мені не вкладалося в голові, як вона могла так швидко викинути мене зі свого життя. А з тих листів випливає, що Аня і не робила такого. Вона хотіла повернутися до  мене. Ну-у... Тобто, більше щоб я приїхав до неї, але... В будь-якому випадку не збиралася ставити крапку між нами. Написала мені про вагітність, хотіла, щоб я знав. Але... Нічого не розумію, чому той лист так і не вислано? Та й взагалі, все це геть не в’яжеться з тими повідомленнями. Я думаю...

− Що їх писав хтось інший з її телефону? — здогадався Ростислав.

− Угу... — зітхнув.

− Ну, це б багато чого пояснило. Я теж тоді, пригадую, дуже дивувався, як вона могла... Не з таких ніби, щоб... От так легко на все начхати. Ні... Це капут якийсь. Реально, − проказав. Зробив кілька ковтків капучіно.

− Ще й який, — кивнув Богдан. — Виходить, вона не знала, що я не отримував ніяких листів. Думала, що то я не хотів її бачити в своєму житті. Уявляєш? Це... Хтось дуже постарався. А найгірше те, що вона написала про себе. Аня дуже хворіла. Боялася, що Баасім залишиться зовсім сама. І... Схоже, зрештою так і сталося. Ми так і не знаємо ще, з ким вона жила останнім часом. Мала говорить, що мама поїхала кудись і вона давно її не бачила. Жила в плем’ї, з сім’єю. А хто ті люди, не уявляю.

− Жах... — скривився Ростислав. Похитав головою. — То... Що будеш робити? Копати, кажеш?

− Угу...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше