Розділ 3(3)

   Доки їхали на таксі до улюблено салону Мирослави Вікторівни, Баасім жадібно розглядала усе через шиби авто. Задавала мільйон питань про усе, що бачила. Емоційно вигукувала на кожному кроці. То жінку якусь з рожевим волоссям побачила, то розкішний автомобіль, то мотоцикл, який гучно прокотився повз них. Будинки, прохожі — все вражало дівчинку до глибини.

− О, а це хто?! — показала пальцем на чоловіка, який їхав на електричному інвалідному візку. — Дядько має крісло на колесах? Як це? Я теж таке хотіла б, — здивовано сказала.

   Аж водій таксі озирнувся, переглянувся з бабусею. Всміхнувся. Вона відказала:

− Повір, той чоловік радо помінявся з тобою. Віддав би тобі те крісло на колесах, якби ти віддала йому свої здорові ноги.

− Що? — скривилася дитина. — В нього... – поглянула на свої ноги в гарних лакових чобітках.

− Так, його ноги хворі, він не може ходити, як ми. Тому їздить на такому ось... — пояснила Вікторівна.

   Дівчинка вражено відкрила рот.

− Ого! Ну, тоді я не хочу мінятися.

   За мить вони наблизилися до салону краси. Баасім з цікавістю зазирала через вікно. Почала знову засипати питаннями.

   Коли увійшли до середини, адміністратор радо привітала постійну клієнтку. Бадьоро защебетала:

− О, пані Мирославо, рада бачити. Ви сьогодні не самі? Можна запитати, як звуть цю маленьку красуню, що з вами?

   Жінка завагалася на мить, а тоді всміхнулася. Нахилилася до дитини і шепнула:

− Давай скажемо, що ти Бася, гаразд?

    Мала здивовано знизала плечима.

− Привіт, Софіє. Я сьогодні з Басею, знайомтеся, — бадьоро сказала.

− О, чудово! Приємно познайомитися. Хочете стрижку і фарбування, як звичайно? Ви були записані?

− Ні, Сонь. Я не записана. Розумієш... В нас трохи нестандартна ситуація, − зняла капюшон з голови дитини. − У Басі... Дуже заплуталося волосся. Не питай, як це сталося, але... Одна надія на вас. Віра часом не вільна зараз? — ніяково пояснила. Була певна, що її перукарка допоможе, якщо не зайнята з іншим клієнтом.

− На жаль, Віри сьогодні немає. Хвилинку, я зараз з’ясую, що можемо зробити. Знайду вам когось, — відповіла працівниця.

   Уважніше придивилася на зачіску дитини і явно збагнула, що завдання не з легких. Пішла у жіночий зал.

   Баасім жадібно усе роздивлялася. Раптом забрала руку від бабусі і побігла в чоловічий зал салону, прозорі двері до якого саме відчинилися. Виходив клієнт. Мала шмигнула біля його ніг. Чоловік налякано здригнувся.

− Ой! Що то?! — озирнувся.

   Вікторівна ніяково перепросила його і швидко подалася за дівчинкою. Баасім вихором пронеслася по великій залі, минаючи працівників і відвідувачів. На протилежній стіні було велике фото темношкірої красуні з розкішними дрібними локонами. Довге волосся гарно падало їй на голі плечі і груди.

   Мала застигла біля того фото, як вкопана. Коли Мирослава підійшла, Бася вказала пальцем і промовила:

−  Це Акіра, так? Чому вона тут?

− А хто така Акіра? — неголосно запитала Вікторівна, присівши біля дитини.

− Це... З нашого села. Жінка вождя. Дуже гарна, але... Погана. Вона не любить мене. Казала, що я ******, — вимовила якесь дивне слово, — і що мене треба віддати крокодилам. Вона зла!

   Раптом мала схопила зі столика баночку з якоюсь білою масою і пошпурила об стіну. Та розбилася і крем розляпався на фото і скрізь довкола. Кілька працівників і клієнти, що сиділи у кріслах, як по команді обернулися на дівчинку і її бабусю, здивовано загуділи. Одна перукарка крикнула:

− Ей! Ти, що робиш?!

− Пані, ви не могли б краще дивитися за своєю дитиною?! Вона тут весь салон рознесе! — нервово гаркнула інша молода працівниця, що була зайнята бородою клієнта. Тримала в руках шаблон і бритву.

   Баасім налякано рвонула в двері, які були найближче.

− Вибачте, дуже перепрошую. Я заплачу за збитки, — розгублено відповіла Мирослава. Щоки палали від сорому.

− Баасім! Ой, Басю!  — покликала. — Ти куди?! Ану, вернись! —  гукнула і побігла за нею.

   Опинилася у залі, де робили манікюр і педикюр. Дівчинки ніде не було видно.

− Господи... Де ж вона? — буркнула собі під ніс, хвилюючись.

   Обдивилася все довкола, перепросила присутніх. Їй сказали, що дитина побігла у ті двері, які вели до жіночого залу стрижки. Мирослава Вікторівна обійшла усе, знову опинилася біля адміністраторки. Схвильовано звернулася до Софії:

− Вибач, здається, я загубила Басю. Вона трохи... Вразлива і... Ну, це довга історія. Ти не бачила, де вона?

− Ні, але не хвилюйтеся, знайдемо, — всміхнулася працівниця. — А поки заходьте в зал, сідайте. Майстер зараз підійде.

− Ох... Дякую, — видихнула жінка.

    Пройшла до вказаного їй місця. Сіла. Серце стрибало, як на батуті. Невдовзі до неї підійшла молода дівчина з Басею. Тримала малу за руку і весело посміхалася.