Розділ 3(2)

   Для початку переглянув усі і зрозумів, що лист, який Катрін дала в конверті не був першим. Взявся читати той, який, судячи з дати, Аня написала десь через два-три місяці після приїзду в Африку.

    Ох... Скільки часу минуло... Аж не вірилось. В ту мить чоловік озирнувся на своє життя, останні 6-7 років і здалося, що він наче застиг відколи Аня поїхала. Поставив на паузу якусь частину свого буття, своїх почуттів. Весь той час не жив повною мірою, а просто існував. Між улюбленою роботою і хобі намагався крутитися так швидко як міг, аби довести собі і всім навколо, що усе гаразд. Приглушити той біль, гнітючу пустку, яка утворилася в серці.

   Аж тепер, з появою Баасім і листів з минулого ніби прокинувся від сплячки. Може це і є той шанс? Час змінити щось на краще? Знову повірити в щирість людей і відкритися для тепла? Та сумніви не покидали. Швидше б результати тесту.

   Тремтячими руками розгорнув пожовклий папір, почав читати, на силу розбираючи почерк:

   «Привіт, Бодь. Я довго не могла наважитися написати тобі. Та й тепер не впевнена, чи вистачить мені сміливості вислати цей лист. Але пишу, а там буде видно. Знаєш, я ще трохи сердита на тебе, якщо чесно. А може це не злість, а швидше образа, жахливий смуток. Не знаю.

   Тут, неподалік могутньої Замбезі надзвичайно красиво. Все дике, свіже і не зіпсоване пожадливими людьми. Не уявляєш, як мені шкода, що ти не захотів побачити все це разом зі мною. Бути тут, дихати цим свіжим повітрям, запахами диких тварин і квітів. Відчути справжню свободу без нав’язливих обмежень цивілізації. Без поспіху і метушні. Без будильників і звітів.

   А головне, що тут вкрай потрібні люди, готові помагати. Місцеві жителі переважно дуже бідні. Зараз ми живемо в одному плем’ї, де бракує найнеобхіднішого: їжі, одягу, медикаментів. Немає електрики і водопроводу. Ми з групою стараємося помагати, як можемо. Доставляємо з нашого офісу у Лусаці речі і їжу. Також лікуємо хворих. Тепер я пошкодувала, що не вивчилася на лікаря. Тоді могла б робити значно більше доброго. Але, як помічниця Патрика я теж досить корисна. Навчилася дечого.

   Люди тут надзвичайно прості і щирі. Тепло нас приймають, дуже вдячні. Помагати їм — сама радість. Особливо діткам. Вони такі зворушливі, що я деколи плачу від щастя.

   До речі, про дітей. Я ж іще не розповіла тобі найголовнішого. Богдане, невдовзі після приїзду в Африку я зрозуміла, що вагітна. Так. Досі не можу повірити, не вкладається в голові, але... Я впевнена. Так. Як би мені не хотілося заплющити очі, а тоді відкрити і переконатися, що то сон, не вийде.

   Бодь, не уявляєш, як мені непросто зараз. І найбільше від того, що ти не зі мною. Все якось так... Я сама не розумію, чому так вийшло. Ми ж були щасливі разом, хіба ні? Чи це тільки мені так здавалося? Хочеться вірити, що ні.

   Коли пригадую одну з останніх ночей, коли ми були разом, готова заприсягтися, що бачила кохання в твоїх очах. Відчувала його в кожному твоєму поцілунку, дотику. Я вірила, що так буде завжди. Що все життя лиш мені ти будеш шепотіти «моя кохана красуня».

   Ти знаєш, як я любила кохатися з тобою. Як солодко нам було разом. Підозрюю, що саме тоді, в ту передостанню ніч, ми зачали дитинку. Пам’ятаєш її? Ми сильно посварилися перед тим, а потім помирились і, як навіжені виробляли в ліжку «фігури вищого пілотажу.» Тієї ночі я мабуть ніколи не забуду. А ти?

   Знаєш, Бодь, я багато думала про те, що робити, та й зараз ще не вирішила на сто відсотків. Я сумую за тобою, але це не означає, що пробачила. Хоча... Ні, мабуть я пробачила. Але дуже важко повертатися назад в Україну. Я розумію, що то буде назавжди. Мені дуже страшно, але якщо зараз піддамся емоціям і полечу, то більше сюди не повернуся. Навряд, чи буде така можливість.

   Роздумую про те, щоб залишитися тут ще на якийсь час. Може хоча б до пологів. А ближче до народження дитини поїду додому. Я геть не уявляю, як буде з нами, чи ти ще захочеш бути зі мною. А може встиг забути мене? Знайшов собі іншу? Я не хочу про це думати, бо тоді починають котитися сльози. Халепа… Я і зараз хлипаю. Пощастить, якщо папір не розповзеться від сліз. Я заплуталася, Бодь. Не знаю, що робити. Так мріяла про те, як буду помагати в Африці. А тепер…

   Ой, мені пора бігти. Мене кличуть. Прийшло кілька пацієнтів, які потребують перев’язки. Можливо, я знайду можливість подзвонити тобі, а може й вишлю цей лист. Побачимо.

   Якщо все ж отримаєш цю мою писанину, прошу дай хоч якусь відповідь. Чи хочеш ти стати батьком? Чи може так злишся, що не бажаєш чути ні про мене, ні про дитину?

   Напиши. Я буду чекати.

   Папа.»

   Шиповський міцно стиснув повіки, але не зміг втримати солоні краплі, які покотилися по щоках. Горло скував спазм, всередині все переверталося. Відвернувся до стінки, щоб мужик, який сидів поруч не бачив його емоцій.  

   Прокляття!!! Чому ж так?! Чому вона не вислала того листа? Невже не могла хоч якось повідомити, що вагітна? Хоч щось. Трясця! Як так можна?!  

   Але наступної миті пригадав, що в той час отримував повідомлення від Ані. Взявся за голову. Ні! Виходить... Прокляття, нічого не сходиться! А що, коли ті повідомлення писав хтось інший з її телефону? Богдан вже не міг згадати подробиць і перевірити теж, бо того смартфона вже нема, давно зламався, але ця думка боляче різонула під серце.