Розділ 3 

   Богдан ще перед замовленням читав інструкцію до тесту, тому спершу взяв у Баасім зразки слини, а тоді вже дав щітку і показав як чистити зуби. Заповнив папери і вислав проби у клініку дорогою до аеропорту. Кортіло якнайшвидше дізнатися правду. Дата народження дитини, яка у паспорті теж свідчила, що дівчинка може бути його. Усе сходилося.

   Як тільки Мирослава Вікторівна ступила у дім, її зустрів син і якесь дивне створіння з пухнастою, давно не чесаною шевелюрою на голові. З цікавістю розглядало нову знайому. Жінка витріщила очі, заклякла.

− Знайомся, мам, то Баасім, — коротко представив Шиповський. Страшенно дико почувався від того, що дитина в такому вигляді.

   Жінка шоковано дивилася, не могла одразу відповісти.

− А, ви його мама? — паузу перервала дівчинка. Вказала пальцем на Богдана.

− Ага...  Мама, — врешті здобулася на слова Вікторівна.

   Чоловік зиркнув на годинник. Час притискав. Дав матері короткі інструкції. Сказав, що в кімнаті є одяг для малої і попрощався.

   Дівчинка сумно скривилася. Озирнулася на чужу тітку, з якою залишалася. Та Мирослава Вікторівна спробувала заспокоїти дитину, хоч їй і самій не завалило б заспокійливе.

− Не бійся, Баасім, все буде добре. Богдан скоро повернеться. А ми тим часом... — не одразу знайшла, що сказати. — Ну-у... Наприклад побавимося. Погуляємо.

− Правда? Ви візьмете мене гуляти? Куди? — радо запитала.

    Чоловік побіг до авто, а новоспечена бабуся присіла, оглянула дівчинку. Подумала хвильку. Відповіла:

− Знаєш, для початку, тобі треба покупатися і підстригти нігті. А далі займемося твоїм одягом. Хочеш приміряти нові речі?

− Новий одяг? Мені? — здивувалася. Оченята заблистіли.

− Так, звісно. Ти ж не можеш ходити в цьому, — показала на обтріпане тонке платтячко, яке було на дитині.

   Мала знизала плечима, не дуже розуміючи що не так з її одежиною.

− Ну, добре.

   Вікторівна глибоко вдихнула, повела онуку до ванної. Коли набрала багато води, Баасім дуже раділа. Радо залізла. Казала, що ще ніколи не купалася в такому великому «кориті.» Хіба в річці. Виявилося, що на тілі дитини повно шрамів. Маленьких і не дуже. Мирослава Вікторівна була вражена.

   Так-сяк помила довге волосся дівчинки, аби не сором з дому вийти, але розчесати його не змогла. Страшенно заплутане, ніяк не піддавалося. Аж спітніла, доки мучилася, намагалася якось приборкати ті дреди. Дерти сильніше не могла, бо дуже боляче. Недовго думаючи, жінка вирішила, що повезе Баасім до салону, де її гривою займуться профі.

   Дівчинка довго і весело паплялася у воді. Така щаслива! Наспівувала якісь чудернацькі пісеньки бозна-якою мовою. Щось приговорювала, бавлячись губкою і ще усім, чим тільки могла. Тюбиками з кремом, милом.

   Потім приміряли одяг. Вікторівна витягала з пакетів речі, дивилася, а тоді давала Баасім. Мала вражено розглядала, маленькі пальчики блукали по контурах візерунків. Особливо їй сподобалися блискітки, квіточки і подібне на вбранні. Мимоволі жінка кинула оком на чеки, які були в пакетах.

− Ого! — не стрималась. Трохи голосно сказала.

   Дитина не придала значення, її геть не цікавили папірці. Інша справа красиві, яскраві кофтинки, штани і спідничка. Ще були колготи, білизна, шкарпеточки, верхній одяг.

− А це що? — запитала Баасім, знайшовши рукавички.

− Це — рукавички. Щоб було тепло в долоні. В нас же тут не Африка, — пояснила новоспечена бабуся.

− А-а-а, — задоволено відповіла. Спробувала вдягнути на малі рученята. Вікторівна помогла запхати пальці у відповідні отвори. Баасім дзвінко засміялася. Почала махати, крутити долонями.

− Це, як не мої руки. Як смішно, — сказала.

− Так, ти раніше не ходила в рукавичках?

− У-у, — крутнула головою.

− І, звісно ж, ніколи не бавилася в сніжки, так? — запитала жінка. Від цієї думки аж мороз пішов шкірою. Треба ж таке! Як з іншої планети.

− Ні, а як це? Що таке сніжки? — запитала, але потім промовила:

− А, згадала. Колись мама розказувала мені про сніг. Я дуже хочу його побачити.

− Побачиш, обов’язково. Я дивилася прогноз погоди — обіцяють, що скоро випаде сніг.

− Шо? Прог... Шо? — напружилася дитина, не розуміючи.

− Ну, це... — горечко, що ж їй сказати? — Є такі тітки і дяді, які дивляться на небо, мають спеціальні штуки і вміють передбачати, яка буде погода у найближчі дні.

− А, ******, — сказала якесь дуже дивне слово. — Так?

− Я тебе не розумію, дитино. Як це буде по-нашому? Знаєш?

− Ну-у... Здається... Ша-мани, чи як.

   Вікторівна всміхнулася.

− Не зовсім, але...

− Можна я візьму це? — Баасім приклала до себе штани і спідничку, а ще тоненький гольфик.

   Довелося пояснити дитині, що спідничку краще не одягати на спортивні штани. Коли врешті дівчинка була помита і одягнена в гарний спортивний костюмчик, а волосся акуратно закручене у гульку, Вікторівна аж очам не повірила. Зовсім інша дитина!