Розділ 2(3)

   Якийсь час мати з сином розмовляли, радилися. Подивились відео, яке записали камери в офісі Богдана. Катрін виявилася зовсім не знайомою.  Молода, симпатична мулатка з чорним кучерявим волоссям. Одягнена дуже бідно, в якісь темні штани і потерту курточку. На спині великий туристичний рюкзак. Вигляд мала дуже стривожений, наляканий. Коротко попрощалася з Баасім, обійняла її, витерла сльози з очей і швидко пішла. Дівчинка слухняно залишилася сидіти, де їй сказано. Не плакала, не просилася з нею.

− Дивно... Ой, сину... — Вікторівна взялася за серце. —  Щось мені недобре, — скривилася від болю.

− Чекай, поміряємо тобі тиск, — невесело зітхнув.

   Знаючи кепське здоров’я матері, пошкодував, що все так вийшло. Не хотілося добивати її. Злився на себе за те, що надто швидко повідомив їй новину. Та дороги назад не було.

   Мирослава Вікторівна прийняла ліки і лягла на дивані. Швидко заснула. Богданові ж попри втому геть не хотілося спати. Навпаки, був дуже збуджений, місця собі не знаходив. Вирішив, що треба щось робити.

   Знайшов сантиметрову стрічку і тихо виміряв сплячу дитину. Наскільки вдалося, не надто це зручно, але просто не міг чекати. Вона ж непосида, коли не спатиме, непросто буде її виміряти. Та й взагалі не відомо, чи погодиться. Подзвонив до Лізи і попросив щоб купила кілька змін одягу для дівчинки. Все повністю, від білизни до куртки і чобітків. Також інші речі, які необхідні.

− Тільки, Ліз, прошу, без фокусів. Гаразд? Ніяких ультрамодних прикидів. Знайди простий, зручний одяг для рухливої дівчинки. Якісь штани, кофтинки. Вона худенька, десь біля 6 років, але на вигляд менше, — пояснив. Також дав дані про зріст, який виміряв. Попросив не баритися.

   Колега радо пообіцяла все купити. Як запеклий шопоголік, Ліза прекрасно себе почуває в магазинах. Що правда, дітей не має, явно не спец, але вирішив, що таки вона ліпше за нього впорається з таким завданням. Вибір був невеликий. А малу вкрай потрібно перевдягнути якнайшвидше.

   Через кілька годин, вже ввечері, Ліза приїхала до шефа з повним багажником пакетів. Не вмовкаючи, щебетала, пояснювала, що і яке купила. Безмежно задоволена тим, що Шиповський таки попросив її про послугу.

− Богдане, я вже так хочу познайомитися з твоєю маленькою принцесою. Ох... Так хвилююся, не уявляєш. Сподіваюся, вгадала з розмірами і фасонами, — емоційно говорила, коли чоловік виймав пакунки з машини. — Думаєш, їй сподобаються обновки?

   Тупцяла біля Богдана, така схвильована, мов перед шлюбом. Він косо всміхнувся, на мить поглянувши на дівчину.

− Її високість саме лягли відпочити, — хихикнув, радіючи, що Тетяна не розказала нікому подробиць про дитину. А бачили, очевидно, небагато хто. Ліза думає, що Баасім схожа на принцесу. Що ж... Хай. Так краще.

− Вибач, Ліз, сьогодні знайомства не вийде. Грошей вистачило? — одразу до діла. Пересилав дівчині солідну суму, щоб виконала його прохання. Вирішив одразу з’ясувати важливе.

− А-а-а... Так, вистачило, — невесело скривилася, збагнувши, що свята не буде.

   Шиповський не питав, чи є решта. Подякував за допомогу і швидко попрощався. Не хотів залишати гостей без нагляду.

   Зазирнув у торбу Баасім, знайшов там замбійський паспорт, листи від Ані і ще трошки різних дрібниць. Більшість з них були просто іграшками, сміттям. Не для неї, звісно. В Баасім записане дівоче прізвище мами — Токарська. Це дуже неприємно вкололо.

   Мирослава Вікторівна невдовзі прокинулася. Почувалася краще, хоч і не надто бадьорою. Богдан не дав матері читати листи від колишньої дружини, хоч і дуже хотіла. Тільки той, що від Катрін. Дівчинка далі спала. Видно, була дуже втомлена. А може від стресу. Новоспечена бабуся не дочекалася, поїхала додому.

   Вранці, після безсонної ночі, Богдан отримав дзвінок від дружини Ростика. Надя плакала. Розповіла, що чоловік потрапив у аварію в Німеччині, коли їхав з аеропорту до гори Цуґшпіце. Ростик опинився в лікарні, травмований. Вона не може летіти до нього, бо нема з ким залишити немовля. Сама вдома з семимісячним сином.

  Це приголомшило. Шок. Що ж робити? Якби ще вчора, перед появою Баасім, не виникало б питань. Полетів би одразу до друга і все. Тим більше, що знає німецьку, на відміну від Ростислава. А тепер...

   Подзвонив до матері і вмовив її залишитися на кілька днів з дівчинкою. Жінка ніяк не хотіла. Боялася. Він попросив її найняти якусь няню якнайшвидше, аби помагала. Ця ідея виявилася переконливою і Мирослава Вікторівна таки здалася. Сказала:

− Знаєш, сину, я теж погано спала цієї ночі. Все думала про ту дитину. І... — глибоко вдихнула. — Я буду рада, якщо підтвердиться, що вона твоя донька. Справді. Хоч ти знаєш, я ніколи не схвалювала твій вибір дружини, але... Останнім часом твоє життя було геть неправильне. В ньому дуже бракує важливої частини.

− Не починай, мам... — буркнув.

− Вислухай, — наполягла. — Ти кажеш, що у тебе все гаразд, але... Я ж бачу, що не все так рожево. Тікаєш в роботу, в ті свої гори. Але ж... Людина повинна мати сім’ю. Ніякі роботи і подорожі цього не замінять.

   Чоловік мовчки видихнув, що тут заперечиш? Звісно, вона має рацію, але ж так склалося і він вже звик. Не хотів визнавати вголос, що це правда. Бо тоді довелося б щось змінювати, а він заборонив собі. Вистачило сімейних «радощів».