Розділ 2(2)

    Мирослава Вікторівна зі звичною стурбованістю одразу з порогу взялася розпитувати сина:

− Богдане, що сталося? Ти ж мав летіти в Німеччину. Я, звісно, рада. Ти ж знаєш, що ніколи не розділяла твоє захоплення отим дертям по горах, але… Не схоже на тебе, щоб так різко змінювати плани. Ти не захворів? Щось на фірмі? —  оглянула сина згори донизу, нетерпляче шукаючи відповідей.

− Мамо, не бійся, все добре. І зі мною, і на роботі. Але... Дещо сталося. Я не полетів, — намагаючись говорити спокійно, відповів. Запросив матір до вітальні. Посідали на дивані. Жінка далі розпитувала.

− Ти тільки обіцяй не панікувати. І спокійно вислухати, гаразд?

− Ну... Я постараюся, — знизала плечима. Зминала в руках елегантну маленьку сумочку.

− Сьогодні до мене в офіс привели дитину.

− Що?!

− Так. Якась незнайомка. Привела і одразу пішла кудись. Втекла можна сказати. Разом з дівчинкою дала конверт. У ньому було два листи. А ще... — вийняв і показав золотий кулон. — Це.

   Жінка вражено відкрила рот.

− Що?! — взяла від нього прикрасу, почала уважно розглядати. Руки з дорогим манікюром затремтіли.

− Так. Мам, з тих листів виходить, що ця дівчинка...

− Твоя донька? Від Ані? — шоковано озвучила здогадку.

− Схоже на те...

− Богдане... Та, ну... — скривилася з недовірою.

− Знаю, мам, що це дуже дивно і сам не до кінця вірю, але... Це можливо. Думаю...

− Чекай, я не... — слова розлетілися, не могла зібрати до купи. — Я нічого не розумію. Як таке може бути? Хто та жінка? Звідки в неї той кулон? Ти їй віриш? Чому Анька сама не сказала про дитину? Думаєш, вона тоді їхала в Африку вагітна? Роки ж минули, невже б не сказала, якби то була правда?

  Чоловік встав, відійшов до вікна. Важко зітхнув, стоячи спиною до матері.

− Я ще далеко не все знаю, але... Дещо зрозумів з тих листів, — задумано проказав.

− Що? Даси почитати? І зрештою, де дитина? — жінку розбирала нетерплячка.

   Богдан, як ошпарений рвонув до дверей.

−  Зараз гляну, — кинув і мерщій побіг по сходах на другий поверх. Злий на себе за те, що на кілька хвилин залишив гостю без нагляду. Хоч би не начверила чогось!

   Серце товклося, як навіжене. Аби ціла... Ввійшов до кімнати, де мала бути дівчинка і застиг.

− Ху-х... Слава Богу, — тихо видихнув.

   Баасім мирно спала, загорнувшись в ковдру, мов у кокон гусениці, майже з головою. Тільки обличчя трохи видніло. Тихо підійшов, присів біля ліжка. Мимоволі почав розглядати риси дитячого личка. Чомусь на очі несподівано навернулися сльози.

   Трясця! Чому ж так хочеться вірити, що ця мала дійсно його?! Так, не витончена принцеса, а якесь смагляве мавпеня, але... В ній без сумніву є щось до болю знайоме. Форма обличчя, повні губки, навіть очі такі ж блакитні, як в нього. Чи це він бачить те, що хоче побачити? Цікаво, що скаже мама, коли роздивиться Баасім?

   Жінка не дочекалася, прийшла сама. Мовчки всміхнулася, коли побачила дитину і свого давно дорослого сина, який закляк біля неї присядки.

   Якийсь час перемовлялися з Богданом самими поглядами. Потім він встав, жестом запросив матір йти з ним. Тихо зачинив двері гостьової спальні.

− Що скажеш, мам?  — запитав, коли повернулися до вітальні.

−  Ой... Ти знаєш, я зазвичай не лізу в кишеню по слова, але... Зараз геть гублюся. Вибух в голові. Я...

− Вона схожа на мене, чи на Аню? — нетерпляче уточнив.

− Якщо чесно, важко сказати. Я так давно не бачила твою жінку, що вже й...

− А на мене?

− Мабуть, так. Щось є. Хоча... Може, коли побачу її нормально, не замотану в ковдру і сплячу, зможу зрозуміти більше. В будь-якому випадку... Сину, самої схожості мало. Ти ж знаєш, всяке може бути. Ти маєш якісь ще докази, крім тієї підвіски Ані?

− Ну... По-перше, в листах написано, що Баасім моя. Крім того, я зроблю тест ДНК. Вже замовив набір. Тоді переконаємося напевне.

− Вона назвала твою доньку Баазім?!! — шоковано перепитала Вікторівна. — Ох... Ця жінка ніколи не мала голови на плечах! Самі емоції і рожеві мрії!

− Баасім. Мам... — скривився. І сам не був у захваті від африканського імені дівчинки, але в той момент чомусь не хотів слухати поганого про матір дитини. — Я ще не впевнений, але... Може бути, що Аня померла, — видушив з себе те, що збагнув з листа. Аж закололо всередині. Не думав, що це буде так боляче. Ніби ж давно звик, що тієї жінки нема у його житті, але…

   Мирослава Вікторівна стиснула губи, вражено крутнула головою.

− От тобі маєш... — розгублено сплеснула руками. Не знала, що казати.