Розділ 2

  Богдан нагодував несподівану гостю курячими наґетсами з соусом, які купив готові, тільки розігрів. Дівчинка з підозрою роздивлялася, кумедно принюхувалась. Коли почула, що то м’ясо, не хотіла, але потім таки погодилася. Видно було, що дуже голодна.

   Обоє робили спроби поговорити, але це не дуже вдавалося. Баасім зосередилася на їжі, а ще її цікавило усе довкола. Питала, що це про холодильник, кавоварку, кухонну плиту, мікрохвильову піч і мало не все інше. Чоловік швидко зрозумів, що дитина, як він і боявся, жила десь в глушині і ніколи не бачила цивілізації. Це шокувало. Вона навіть виделкою користуватися не захотіла! Все руками.

   Замість довідатися про сім’ю, у якій дівчинка жила до того, чи ще щось важливе, Богдан змушений був відповідати на безкінечні «Що це?» дитини. Вкупі з зіпсованими планами на відпустку, втомою і невпевненістю в тому, що дитина дійсно його, це починало добряче дратувати. Але намагався стримувати емоції.

    Щоб швидше з’ясувати правду, сказав малій, що мусить дещо зробити і відкрив у телефоні пошуковик. Дівчинка почала розпитувати про смартфон, але він сказав, що пізніше пояснить. Бігом знайшов сайт, де замовив набір для проведення тесту на батьківство в домашніх умовах. Доки замовляв, поглядав на Баасім, яка їла наґетси і попивала соком. Боявся залишити її без нагляду хоч на кілька хвилин. Бракувало ще, аби мале чудо покалічилося, або наробило ще якоїсь халепи. Що тоді?

− О, так. Добре, — задоволено буркнув сам до себе, коли оформив замовлення.

   Обрав терміновий варіант. Якщо все піде нормально, за два-три дні результат буде готовий. Ох... Фантастика. Знову подивився на дитину. Вона так смішно похитує головою коли жує. Мугикає собі щось, смакуючи. Вражено крутнув головою. Згадалося, що так робила Аня. Вона була досить емоційна. Господи... В них явно подібні жести, міміка. Невже таке можливе?

   Хід думок Богдана перебила дитина. Ще більше ввела в ступор запитанням:

− А де твоя сім’я? Ти не живеш з ними? За що тебе покарали?

  Вона сказала це абсолютно серйозно. Чоловік розгубився. Сказав:

− А-а-а, що? У вас там карали тим, що виганяли з сім’ї?

− Ну, так, — впевнено відказала. — А тут хіба так не роблять? Плем’я не вигнало тебе? Приймуть назад? А мене приймуть?

    Богдан вражено крутнув головою.

− Баасім... Послухай... Це... Тут життя дуже відрізняється від того, до якого ти звикла. В нас майже усі дорослі люди самі вирішують з ким жити. Не всі мають сім’ї. Дехто живе сам. Як я.

− Не розумію, — щиро здивувалася. — Це ж... Тобі хіба весело? Як ти можеш жити сам? З ким ти говориш, співаєш, танцюєш? З тими людьми, що там були, в тому великому будинку? Це твоя сім’я?

− Ну-у... Можна і так сказати. Ростик — мій друг. Хоч співати ми не дуже любимо, а танцювати тим більше, — хихикнув.

− А мама? В тебе такий великий дім, а вона не живе з тобою? Чому?

   Чоловік всміхнувся.

− Ну, це непросто пояснити. Ми...

   В той момент задзвонив телефон. Ліза. Богдан скривився. Але був радий відволіктися. Хоча... Допит Лізи куди гірше, як виявилося.

− Привіт. Богдане, я чула, що в тебе дещо сталося. Ти вдома? Напевно, потребуєш допомоги? Ти ж знаєш, завжди можеш розраховувати на мене. Якщо хочеш, я зараз приїду. Вона... То дійсно твоя дитина? Я шокована, якщо чесно. Але... Це нічого...

− Дякую, Лізо. Поки що все нормально. Коли знадобиться щось, я дам знати, — твердо відказав.

− Богдане, — далі почала щось говорити, розпитувати.

    Чоловік побачив, що Баасім уже з’їла і подалася заглядати по кухні. Підтягнулася на руках, щоб вилізти на тумбочку. Там вище, на полицях стояли гарні баночки з приправами, різні фігурки овочів і фруктів.

− Ей, не лізь туди! — гукнув малій.

− Що? Куди не лізти? Чому ти такий сердитий, Бодь? — жалібно вимовила Ліза.

− То я не тобі. Вибач, не можу говорити. Пізніше. Все, бувай, Ліз, — припинив виклик.

− Не можна лазити там високо. Можеш впасти! — голосно сказав, знімаючи малу з тумби.

− У-у-у... Так не цікаво, — насупилася. — В тебе кругом все не можна!

− А ти звикла, що все дозволено?

− Ну, не все, але... Лазити по деревах з іншими дітьми, або з ***** — знову вжила те слово, яке перед тим говорила Ростикові, — можна. Що в тому поганого?

− Бо можеш впасти і покалічитися. Хіба не знаєш? Крім того, тут не дерева. В домі можеш щось розбити, або впасти і сама побитися. Я не хочу, щоб з тобою сталося щось погане, — твердо відповів.

− Не бійся, зі мною вже різне бувало. Я падала з дерев, з корови, хворіла, мене кусали гієна, змія, мавпа і павук, а ще я загорілася одного разу. Тільки одяг. Але все нормально, — перелічила так спокійно, мов улюблені кольори.

   Богдан вражено витріщив очі. Ну-й-ну...

− Гаразд. То... Ходи покажу тобі дім, — сказав, коли трохи вийшов з шоку. Як уявив собі те, що мала перелічила... Здуріти. Та це ж... От трясця, як же ж хочеться швидше дізнатися, чи Баасім дійсно донька Ані від нього. І як вони там жили, чому мала в такому стані. Закортіло побачити решту листів, про які писала Катрін. І саму Катрін до речі. Зазирнув у телефон. О, вже є запис з камер, охорона прислала. Добре.