Розділ 1(3)

  Вийшли з кабінету і побачили, що Тетяна намагається зняти дівчинку з перил. Та була досить високо біля сходів і весело сміялася, махаючи ногами. На підлозі лежала розбита нагорода, яку фірма отримала за досягнення в сфері збереження екології.

− Що тут таке?! — вражено запитав директор. Підбіг ближче.

− Вибачте, я намагалася її стримати, але... Це нереально! — у розпачі сказала Тетяна. Відійшла у бік, коли Богдан сам взявся знімати гостю з труби.

− Злазь, чудо ти мале! Тут тобі не джунглі. Ще голову розіб’єш, — трохи сердито випалив. Стягнув малу з високого перила. Вона, як тільки торкнулася ногами підлоги, одразу дременула до полиці з нагородами і різними сувенірами, біля якої вже очевидно побувала перед тим. Богдан побачив це і миттю перехопив розбишаку.

− Не можна туди! Чула?! Постій тут хвилинку. Скоро поїдемо, — сказав, тримаючи Баасім за руку.

   Секретарка і Хільчук здивовано поглянули на директора. В їх очах було море запитань.

− Тетяно, будь ласка, поверніть мій квиток на літак. Сьогодні я не полечу нікуди. І ще одне... — але, не доказав.

    Замовк. Дівчинка виривалася, не могла встояти на місці і хвилини. Схоже їй було дуже цікаво тут. Він знову глянув на неї. Якусь мить не міг відірвати погляд. Тепер вже бачив перед собою не просто якусь замурзану нечупару, а когось значно важливішого. Хоча... Все ж не вірив до кінця. Постановив зробити тест на батьківство якнайшвидше.

   Дав вказівки працівниці, щоб переказала охороні про відео з камер. Хотів подивитися на ту цілу Катрін уже вдома. Попрощався з другом і повів дитину до свого авто. Міцно взяв за тоненьку ручку, аби не втекла. Тим часом Баасім тримала на плечі свою торбу. Старанно, мов там повно доларів. Дорогою до паркінгу подзвонив до своєї матері і попросив, щоб приїхала до нього. Вона погодилася, хоч здивувалася. Знала, що син збирався за кордон.

− Куди ми йдемо? — несподівано запитала Баасім.

   Богдан зупинився. Лиш тоді збагнув, що ще нічого не пояснив дитині. Капут... Ну-й-ну... Що їй казати? Присів, поглянув у ті блакитні оченята. Мимоволі всміхнувся. Таки щось є...

− Послухай, малечо. Я... Ти знаєш хто я?

 − Катрін сказала, що ти мій батько. І що ти про мене подбаєш. Так? — не задумуючись відказала. Підняла голову, уважно роздивлялася здорованя, який навіть присядки значно вищий за неї.

   Богдан мов язика проковтнув. Що їй казати, коли cам ще й близько не впевнений? Всередині все переверталося. Ще ніколи не почувався так дивно. Геть розгублено. Наче нізвідки перед ним з’явився мішок зі скарбами. Але чий він насправді? Що буде, якщо взяти його собі? А може це фальшиве золото, якась пастка? Чи дійсно все так однозначно? Не міг радіти ще й через те, що прочитав у тому листі про свою колишню жінку. Думав, давно забув її, але… О-ох... Шок!

   Трохи помовчав, а тоді витиснув з себе:

− Я обіцяю, що не зроблю тобі нічого поганого. Все буде гаразд, добре? Тільки будь слухняна. Не треба стрибати по полицях, сходах і подібне. Домовилися?

− Угу. А де ти живеш? — запитала. Розглянулася довкола. На стоянці повно різних авто, далі якісь будинки, місто. Чоловік всміхнувся.

− Зараз побачиш. Пішли.

   Повів малу до свого великого чорного джипа. Вона шоковано витріщилася.

− О-го!!! Це твоя?! — запитала.

− Так. Ти вже їздила на такій?

   Дівчинка заперечно крутнула головою. Схоже, що вона взагалі ні на якій машині не їздила, крім того «антобуса», про якого згадувала. Богдан посадив дитину спереду, щоб могти контролювати. Хтозна, що прийде в ту кудлату голівку. 

  Пристебнув дитину ременем. Вона скривилася. Налякано потягнула за нього. Спитала:

− Що це? Ти мене прив’язуєш? Щоб не втекла? Відпусти, я не буду нічого чіпати. І не побіжу нікуди. Обіцяю. Я ж... Не знаю, куди бігти, — жалібно, зі сльозами проказала.

− От, лихо... — буркнув собі ніс. — Спокійно, я не прив’язую тебе. Це для безпеки. Такий закон, — сказав, подумавши про дитяче крісло, якого немає. —  Поглянь, себе я теж так пристібаю. Потім ремінь от так легко відчіплюється, — продемонстрував, сівши на місце водія.

− Так? — довірливо подивилася. Вже спокійніше.

− Так, не бійся. Я не збираюся тримати тебе на прив’язі. Чесно, — запевнив.

− Як тих собак? — озирнулася, вказала на вулицю, де час-від-часу хтось вів улюбленця на повідку.

− Ніколи. Обіцяю. Ти ж не тварина. Ми зможемо домовитися, так? — всміхнувся.

− Добре. Я не хочу більше на шнурку, — схвильовано сказала. Здається, повірила. Богдан здивовано підняв брови.

− Більше? Тебе що, вже прив’язували?

   Мала сумно опустила очі, промовчала. Не дочекавшись відповіді, повільно рушив. Почали їхати.

   Дорогою Баасім захоплено усе розглядала, емоційно коментувала. Буквально усе їй здавалося дивовижним, незвичним. Високі будинки, зовнішність людей, автомобілі, трамваї, «люди» у вітринах магазинів, сяючі вивіски, декорації. Ставила море питань одне за іншим. Чоловік не встигав відповідати. Хотілося розділити її ентузіазм, але не міг. До веселого настрою було дуже далеко. Голова тріщала від урагану думок. Хаотично намагався вирішити, що далі робити. Куди дзвонити.