Розділ 1(2)

  Богдан сів за свій робочий стіл і покрутив у руках конверт. Попри бажання встигнути на літак, якась підсвідома сила не давала йому швидше зазирнути всередину. Чого боявся? Адже впевнений, що несподівана юна гостя ніяк його не обходить. Це без сумніву чиясь помилка — привести цю дитину у його офіс. А може навіть підстава. Навмисна халепа, яку хтось спланував аби завдати йому проблем. Може конкуренти по бізнесу?

   Був впевнений, адже ніяк не міг зарахувати себе до того типу чоловіків, які ведуть настільки буйне і спонтанне статеве життя, що не знають скільки і де могли залишити нащадків. Єдина жінка, яка теоретично могла завагітніти від нього — Аня. Але й то навряд. До того ж, те мале диво чітко сказало, що маму звуть Аіша. Що тут вдієш? Богдан в житті не знав жодної особи з таким іменем. Тож...

   Але Замбія... Це неспроста. Якщо хтось і організував цю халепу, то явно знав, що робить. Крім того... Ця дівчинка чимось схожа на Аню. Невже такий збіг обставин? Годі збагнути. Жодної логіки.

   Виходу не залишалося. Тільки відкрити конверт і розібратися з усім. Так і зробив. За мить Ростик побачив, що друг зблід. Мов паралізований сидів і роздивлявся якусь прикрасу, потираючи у руках.

− Що там? — запитав.

   Шиповський не відповів. Його думки полетіли в далеке минуле. Роздивлявся золотий кулон, намагаючись збагнути, чи можливо, що це саме той, який він подарував дружині років зо сім тому. Сердечко з маленькими діамантами, яке замовив для неї у ювеліра. Тоді це був справжній скарб для нього. Довго збирав гроші. Аня була неймовірно зворушена, отримавши такий дарунок від свого небагатого тоді чоловіка.

   Врешті дістався до листа. У тому конверті їх виявилося два. Один аркуш був пожовклий, написаний знайомим до болю препоганим почерком, інший — новий, але якийсь дивний, вперше побачений. Почав з того, якого раніше не зустрічав. Там було надруковано від руки:

   «Прошу вибачення за помилки, або неточності, пишу через ґуґл перекладач. Мене звуть Катрін. Багато років Аіша була моєю подругою, можна сказати сестрою тут, у Замбії. Ми немало пережили разом. Тепер я змушена просити вас про допомогу. Не знаю, чи правильно роблю, Аіша не хотіла цього, але я не бачу іншого виходу. Прошу вас, подбайте про цю дитину, Баасім. Вона заслуговує на нормальне життя. Я не можу дати їй нічого, захистити від небезпек. Дуже сподіваюся, що ви повірите мені і приймете дівчинку. Вона ваша донька. Не сумнівайтеся в цьому. Можете перевірити, я чула є якісь способи.

   Кулон Аіші я кладу в конверт разом з листом, одним з тих, які вона колись раніше писала, але так і не наважилася відіслати вам. З нього ви зможете зрозуміти більше.

   Прошу, не треба шукати мене, це небезпечно. Я маю деякі особисті проблеми, тому змушена переховуватися.

   Благаю, не думайте про минуле. Спробуйте полюбити Баасім. Це ім’я означає посмішка і вона принесе щастя. Паспорт дитини у її торбі. Також там є ще інші листи, які жінка писала вам колись. Я не вмію читати вашою мовою, тому не знаю що в них. Але, думаю ви маєте на них право. Вибачте, що дівчинка така занедбана, так склалися обставини, що останнім часом нікому було дбати про неї. Хочу вірити, що залишаю Баасім у надійних руках. Бажаю вам обом щастя.»

   Богдан геть забув, що недалеко сидить Ростик, який чекає відповіді. Крім того, у них літак через кілька годин. Шокований прочитаним аж затремтів. По тілу пробіг мороз. Швидко розгорнув другий лист. Почав жадібно бігати очима по нерівних рядках з кривих літер.

   З кожним реченням серце все більше стискалося, обливалося кров’ю. Не може бути!!! Як же так?! Невже правда?! З глузду з’їхати можна! То усі ці роки він жив і не підозрював, що має доньку?! Трясця! Чому ж так по-дурному все склалося?! Чому вона так зробила? Чому вони обоє не повелися інакше?

   Мільйон питань вихором закружляли в голові. На деякі він отримав відповіді у листі, але... Далеко не на усі. Ні. Багато невідомого таки залишилися.

   Врешті заховав ті листи і прикрасу назад у конверт. Підпер голову руками, важко зітхнув. Очі по-зрадницьки пощипували. Хотілося заричати, як ранений звір, але в горлі став такий клубок, так стиснуло, що не міг і слова вимовити. Голова страшенно розболілася. Друг знову запитав:

− Богдане, що з тобою? Ми їдемо в аеропорт, чи ні?

   Замість відповіді почули з коридору якийсь гуркіт. Наче щось впало. Потім емоційні слова Тетяни і сміх її підопічної. Суті не розібрали, але було зрозуміло, там коїться щось незвичне.

   Шиповський підняв очі на друга. Глухо вимовив:

− Я залишаюся. Вибач, Рост, іншим разом. Підозрюю, гострих вражень мені тепер вистачить і без підкорення гір.