Розділ 1

  − О, здоров, Хільчук. Сідай, я скоро закінчую і додому. Вже майже все готово. Тільки спакую ще пару дрібниць і можемо їхати, — радо поплескав по плечі височезного гостя, який зайшов у кабінет.

− Я почекаю. А гори тим більше нікуди не подінуться, — всміхнувся, потиснув руку.

   Власник кабінету повернувся за письмовий стіл, а здоровань сів на м’яке крісло, продовжили розмову.

− Сподіваюся, ти не забув те кріплення до страхувального троса, як тоді? Бо доведеться бігати, брати на прокат, — запитав гість.

− Ні, взяв. Я хочу мати своє спорядження. Це надійніше. Більше ніяких проколів. Все піде, як по маслу і Цуґшпіце буде наша швидше, ніж встигнеш розказати парочку своїх улюблених анекдотів, — бадьоро відповів Богдан.

− Так. А далі на Матергорн? Наступного разу.

− Обов’язково. Хоча… Не впевнений, чи готові ми до неї. Треба буде ще потренуватися.

    Ростик погодився. Це досить непроста гора. Дуже стрімко. Богдан позакривав усі вкладки і вимкнув комп’ютер. Його розпирала нетерплячка. Кортіло швидше вирватися з офісу на свободу. Останні кілька місяців було багато роботи, стресів, аж тепер вдалося спланувати тиждень відпустки у горах. Його тягнуло туди з неймовірною силою. У думках і снах все більше місця займали картинки з величними шпилями, над якими виблискує сонце. Сувора краса скель, висоти від яких перехоплює дух, сліпучі сніги, кришталеві озера. Ох... Швидше б туди.

    Тільки ж не завжди плани здійснюються...

   Несподівано у двері хтось постукав. Директор дозволив зайти.

− Перепрошую, Богдане Івановичу, — секретарка Тетяна, ніяково всміхнулася, зайшла до кабінету. Зачинила за собою двері. — Слава Богу, ви ще не поїхали. Тут така справа...

− Що сталося? В мене літак на Німеччину через кілька годин, — запитав, збираючись виходити. Зиркнув на годинник.

− До вас дехто прийшов. Це... Ду-уже важливо, — вимовила, вказуючи на двері.

− Хто? — здивувався і трохи скривився. Адже всі справи були сплановані так, щоб тиждень ніхто не турбував.

− Ви мусите побачити. Ходімо, — ніяково відповіла жінка середнього віку.

   Чоловіки переглянулися. Шиповський сказав:

− Добре, Ростику, чекай. Я зараз. Пару хвилин і їдемо.

− Боюся, не вдасться, — трохи схвильовано, неголосно сказала Тетяна. Ніяково стиснула губи.

− Що? — скоса глянув на неї. Якась дивна сьогодні.

   Але за мить повернув голову і шоковано застиг. Очам не повірив.

− Ось, знайомтеся, цю дитину щойно привели сюди. Жінка. Говорила якоюсь іноземною мовою, не знаю. І ще дала для вас оце, — помічниця простягнула шефові невеликий потертий конверт.

   Богдан, наче в тумані, взяв той конверт, потім знову перевів погляд на дівчинку, яка сиділа під стіною, згорбившись. Мимоволі привікрив рот. Знову на помічницю. Схоже, жінка збагнула, що з ним. Впевненіше заговорила:

− Розумію, вам непросто, але... Прошу вас, не тікайте. Ця дитина не може залишитися тут, в коридорі.

   Директор знову глянув на юну гостю, яка сиділа і роздивлялася картину на стіні. Маленька, років з п’ять, або й менше на вигляд. Худорляве створіння зі смаглявою шкірою і довжелезним скуйовдженим волоссям кольору стиглої пшениці, або й трохи світліше. Хоч надворі зима, вона без теплої куртки, лиш в якомусь завеликому балахоні, чи що то таке. Якась безформна одежина явно не першої свіжості. Тоненькі ніжки сховала під сидіння, навіть не міг побачити у що взута. Але... Вона з голими колінами? Ого... Якась уся замурзана, з бідною торбиною на плечі, як жебрачка. Вражено крутнув головою.

   Раптом дитина повернулася до Богдана, розгублено глянула на нього. Чоловіка наче вколов хтось під серце. Ті очі... Кого ж вони нагадали? Здуріти можна! Ту, кого намагався забути стільки часу! Ні! Неможливо! Маячня якась!

− То-о... Хто її привів, кажеш? — на силу почав говорити, перемагаючи шок.

− Я не знаю. Якась жінка. Можете потім глянути на записі з камери. Вона не назвалася, — швидко відповіла схвильована працівниця. Богдан зціпив зуби.

− Як це?! Чому ти одразу не покликала мене?! Хто ця дитина?! Що вона тут забула?! Це якийсь невдалий жарт?! Я зараз не маю часу на дискусії з поліцією!

− Вибачте, я намагалася її затримати, але... Вона пішла. Не силою ж було її тягнути. Погляньте, що у конверті. Може... — опустила погляд.

   Чоловік сердито видихнув. Покрутив той конверт у руках, але не відкрив одразу, наче боявся того, що знайде всередині. Знову глянув на дівчинку. Прикусив губу. Вона встала, підійшла до нього і з цікавістю підняла очі на незнайомця. Зовсім без страху. Богдан проковтнув клубок у горлі. Озирнувся на Тетяну. Потім обізвався до несподіваної гості:

− Привіт. Як тебе звати? Звідки ти?

   Аж сам здивувався, коли почув власний голос. Якийсь дуже дивний. Наче бракувало повітря. Серце пришвидшилося. Але це були тільки квіточки. Далі почув відповідь дівчинки:

− Я — Баасім. Ми з Катрін прилетіли з Замбії. Таким вели-иким літаком! — розвела руки в боки і показала який здоровенний той літак. — У-у-у! — загуділа, жестикулюючи. — А потім ми їхали ан-то-бусом, — на силу вимовила складне слово. — Це таке велике, знаєте?