10

Ніч іще не відступила, і в сутінковому світлі сванські вежі були схожі на дозорних, які встали з могил. Похмурим поглядом тьмяних очей вони дивилися на гору. Там величезний, на декілька кілометрів, схожий на язик древнього чудовиська, льодовик Чалааді невпинно поглинає потоки води, яка стікає з гори Чатіні.

Того страшного ранку він прокинувся зарання. Напевно, його збудив звук автомобіля. Невідомий гість відвідав дядя Грегола. Але хіба в гості ходять так рано? Маленький Ельсінор зліз із ліжка. Підлога була холодна і ноги зразу ж змерзли. Він натягнув хутряні капці і пішов униз по сходах.

В будинку було тихо й темно, тільки біля печі бликали дві пари жовтих вогників. Він знав, що це очі бабусиних котів. Бабуся говорила, що допоки котячі очі сяють у темряві, тьми можна не боятися.

Хлопчик підійшов до дверей, тихенько відчинив їх і вийшов у двір. Озирнувся. Дядечка і його гостя не було видно. Але велика чорна машина на величезних колесах все ще була тут. Ельсінор обійшов її. Такого гарного автомобіля він іще ніколи не бачив. Потім помітив, що пасажирські дверці відчинені і з них валить тепла пара.

Цікавість манила його і, не втримавшись, малюк відчинив двері ширше й виліз на сидіння. Гість не глушив машину, прибори світились у темряві неоново-блакитним світлом.

Хлопчик захоплено торкнувся керма, потім важеля коробки передач, погладив розкішну торпеду, натиснув на замочок бардачка. Той миттєво відчинився. Цікава дитина заглянула всередину. Там лежали документи й невелика чорна шкатулка із різьбленою поверхнею.

Маленький Ельсінор потягся до неї. Різьблений візерунок у вигляді тварини був виконаний чудово. Але зовсім не було видно, як її відкрити. Одначе дядьо колись показував йому подібну. Механізм спрацьовує, якщо одночасно натиснути двома пальцями на очі тварини. На цій шкатулці було вирізано вовка. Його очі хижо дивилися на хлопчика. Проте він не злякався. Приклав великі пальці до них – механізм спрацював і кришка відкрилась.

Зі шкатулки заструмилась фіолетово-жовта цівка. Вона зазміїлась довкруг маленького Ельсінора і його охопив жах. Малюк замружився, а потім різко розплющив очі, сподіваючись, що це сон, і він прокинеться. Але замість пробудження виявився на вершині гори. Невідома сила тягнула його до краю прірви, щоб зіштовхнути. Ельсінор намагався чинити опір, однак тіло не слухалось його. Він не міг поворушитися. Жоден його орган не підкорявся йому. Він намагався кричати, але хрип був беззвучним. І в цю мить він прокинувся.

Ельсінор Берадзе не одразу зметикував, де він перебуває. Йому довелось перелічити в умі константи: вересень, двадцять третій рік, Швеція, Стокгольм, вулиця Свеавеген, я у своїй квартирі.

Ліхтарі на вулиці вже не горіли. А світанкові промені безцеремонно проникали крізь товсті, густі, темні штори. З вулиці доносились шум транспорту і крик чайок.

Він побрів у кухню й увімкнув кавоварку. Її традиційне вурчання в ранковий час заспокоювало й тішило початком нового дня. «Я все ще живий», – подумав чоловік.

Люди, які пережили страшні події, хоча б раз опинилися на межі поміж життям і смертю, розуміють справжню цінність звичайних побутових звуків. А кожна дія: чи це похід у крамницю, чи купівля дарунків, одягу, їжі, перегляд нового фільму – набувають сакрального змісту. Позаяк ці дії – це і є гімн життю.

– До чого цей жах? Чому я знову згадав той ранок? – задумався Берадзе, дивлячись порожнім поглядом у вікно. Він знову згадав ту машину, і шкатулку, й одурманливий бузковий туман. Згадав і біль, з яким нічний гість висмикнув із його рук шкатулку та закрив її. А потім крапля крови з маленької пляшечки запечатала вовка.

Дядьо ж маленького Ельсінора, Грегол, священник у місцевій парафії, блискавично заніс його на руках у церкву й повністю, з головою, засунув у чан зі свяченою водою. Він досі пам’ятає той льодовий холод і сльози, які полилися з його очей, коли дядьо дозволив вилізти з чана. Вода стікала з нього, він стояв на льодяній підлозі, а дядьо продовжував читати рядки з дев’яностого псалма:

– Заступник мій єси і притулок мій, Бог мій, і сподіваюсь на нього…

Потім у церкву зайшов той гість із ковдрою, замотав Ельсінора й поніс на руках у будинок. Чоловік був дуже високим, сильним і ще не старим. Але дядьо називав його «Патріархом», а хлопчикові це здалося дуже дивним.

– Досить, – струснув головою Берадзе і налив собі кави. Чашку він взяв найбільшу, на чотириста мілілітрів, а каву заварив дуже міцну, чорну, як смола. Перші ковтки зробив великі, змусивши організм запрацювати й остаточно прогнати дурман ночі. Решту половину чашки пив неспішно, увімнувши телевізор і слухаючи новини.

– За даними британської розвідки, у Швеції готується теракт, – декілька днів репортери, наче папуги, продовжували довбати мозок глядачів. Слово ж «Аль-Каїда» ретранслювалося через усі канали інформації сто разів на добу. Це почалося після того, як спалили Коран на майдані. І спалив, книгу, найсмішніше, якийсь сирієць. Але Аль-Каїда і низка мусульманських країн стали погрожувати шведам, позаяк на акцію дала згоду шведська поліція.  

Самі собою шведи – атеїсти й нігілісти. Вони мало надають значення якій-небудь святості, вважаючи релігію повною дурницею, ну або, як стверджували колись маркси-енгельси та іже з ними, опіумом для народу. Тож цього літа було спалено не тільки Коран, але й Біблію та Тору. Це була радше не акція огиди до конкретної релігії. Це ненависть до релігії взагалі.