1

Початок ХХ ст. Київ

Чоловік в чорній масці, що ховала половину обличчя, нервово почав ходити кімнатою, заклавши руки за спину. Він був високим, міцної статури, чорне, наче вороняче крило волосся, постійно падало на очі, і чоловік недбало його відгортав. Сам був не старше тридцяти років, проте зморшки, які з’явилися біля рота, змушували думати, що він набагато старший. Риси обличчя було важко роздивитися, але те що відкривалося погляду і на хвилину не давало сумніватися, що чоловік належав до дворян.
-    Чому ви його ще досі не знайшли? Невже так важко? Що ви взагалі робите? – раптом заговорив приємним баритоном чоловік, але в голосі вчувалася справжнісінька сталь. З чого його співрозмовник зробив висновок, що жартувати з ним не варто, бо зітре в порошок і навіть оком не поведе. 
Низенький і худорлявий, років сорока чоловічок, низько опустив голову і не міг і слова сказати. 
-    Мовчите? Ну звісно, а що говорити, що ви бездари, яким я даремно плачу гроші, - ще більше розлютився таємний незнайомець. 
-    Ми.. шукали, але.. його ніде нема, - затинаючись, виправдовувся чоловічок, який геть поник під безжальним і розлюченим поглядом замовника.
-    Як можна бути таки бездарами, вас мені радили як професіоналів, ви вже три місяці шукаєте цей проклятий перстень і все безрезультатно, - не міг вже контролювати свій гнів чоловік у масці. – Забирайся геть і щоб без перстня не повертався, - крикнув, перейшовши на «ти».
Чоловічка два рази просити не довелося і він, низько кланяючись, вибіг з кімнати. Незнайомець в масці стомлено рухнув у крісло і потер лоба.
-    Бездари! – прошипів він крізь зуби. 

Наш час. Київ. 
Світловолоса дівчина швидко крокувала тротуаром і раз за разом поглядала на годинник. Жах, вона страшенно спізнюється, а за це директор її по голівці не погладить, особливо, якщо ці шибеники рознесуть пів класу. Дівчина ще раз глянула на циферблат і прискорила крок. До приміщення школи вбігла вже після дзвінка і відразу наткнулася на директора, який сьогодні чергував. 
-    Ольго Іванівно, ви знову запізнюєтеся, - замість привітання докоряв керівник. – Це вже стає вашою звичкою. 
-    Вибачте, - пропищала дівчина.
-    Чекаю вас після уроків у своєму кабінеті, а до того часу у вас буде можливість видумати більш-менш реалістичне пояснення і аргументи, чому я знову повинен вас вибачити.
Похнюплено Оля поспішила до класу, де її учні, навіть, на диво, сиділи тихо, що стало аж трохи лячно, чи нічого вони там не вичудили. 
 День в Олі не задався ще з самого ранку, хоч і почався із кави. Дівчина прокинулася як завжди, проте щось пішло не так, коли вона вилила собі каву на сукню, потім згоріли тости, а макіяж взагалі вивів Олю із себе, особливо ці жахливі криві стрілки. Зрозумівши, що ні сніданку ні нормального макіяжу дівчина зробити не зможе, бо спізнюється на роботу, тому швидко вибігла з квартири, може ще встигне на автобус. Не встигла дійти до зупинки, як раптом згадала, що забула вимкнути праску, тому, згадавши чорта, кинулася назад додому. Доки бігла, то ще й до повного щастя зламала каблук. Ну звісно, мало проблем звалилося на її голову, залишалася ще одна - догана від директора, спасибі хоч, що без занесення до особової справи. 

І ось тепер Ольга стояла, як першокласник перед директором і слухала цілу лекцію з моралі.
-    Ольго Іванівно, що ви скажете у своє оправдання? 
Дівчина, кашлянувши, промовила:
-    Ігорю Петровичу, я проспала, - збрехала Оля, бо ж не розповідати йому про всі біди, які сталися всього за один ранок. 
-    Ви розумієте, що без наказаним я залишити це не можу, - проспівав директор і задоволено потер руки.
«Чого він так радіє? Невже так не любить, що лише шукає можливість, щоб вліпити догану?» - подумала дівчина і запитально глянула на Ігоря Петровича, наче шукаючи на його обличчі відповіді на свої запитання. 
-    Все, Миронова, вільна. 
До вечора настрій був поганий і зовсім нічого не хотілося робити, хіба лише з’їсти відерце морозива і запити все кавою айс. Хоча Оля не була впевненою, що завтра не захворіє. Ще з дитинства дівчина була дуже слабкою здоров’ям і одного разу навіть ледве не померла. Сталося це п’ятнадцять років тому, коли Олі було десять. Тоді дівчинка впала в ополонку і підхопила запалення легенів, з того часу вона боїться води, наче вогню і дуже часто хворіє. Проте сьогодні Ользі було все одно, адже настільки невдалого дня в її житті ще не було. Раптом задзвонив телефон і дівчина знехотя провела по екрану й поставила на гучномовець, не перестаючи смакувати морозивом.
-    Привіт, - почула радісний голос найкращої подруги і на душі аж потеплішало.  Чому відразу не зателефонувала до неї?
-    Варю, привіт.
Варю Оля знала ще з педагогічно університету, де вони разом навчалися, ще й жили в одній кімнаті в гуртожитку. Подруга була із Житомира, а Ольга із районного центру, тому ще й часто їздили разом додому. Варвара дуже позитивна людина, яка ніколи не засмучується, бо в усьому знаходить плюси. Подруги, як дві протилежності: Оля – песиміст, а Варя – оптиміст, але це їм зовсім не заважає, а навпаки, вони наче доповнюють одна одну. 
-    Що хом’ячиш? – запитала Варвара.
-    Морозиво, - коротко відповіла і зачерпнула ще одну ложечку.
-    Олю, ти збожеволіла? – накинулася подруга, хоч це було Олиною фішкою– повчати. – Ти ж завтра з ліжка не встанеш.
-    І що? – байдуже запитала.
-    Я тебе не впізнаю, розказуй, що сталося, - вимагала Варя і навіть чути не хотіла будь-які відмови. 
-    Та що розповідати…, - зам’ялася дівчина, - сьогодні просто мій день, у переносному значенні цього слова. – і Оля розповіла про всі свої біди, що сталися з нею сьогодні. 
-    Так невесело, але я знаю як покращити твій настрій, - радісно повідомила, наче винайшла ліки від невиліковної хвороби.
-    І як?
-    Клуб.
-    Ну ні, ти серйозно? Це ж потрібно збиратися, фарбуватися, робити зачіску, а мені хочеться лише доїсти свій десерт і закутатися в теплий плед, - почала віднікуватися дівчина, але Варя не хотіла слухати жодних відмовок.
-    Через годину я буду в тебе і якщо ти не встигнеш привести себе до ладу, то підеш в халаті, або ще краще - гола, хлопці зацінять твій прикид.  
І на цій ноті вибила розмову. Знехотя Оля попленталася наводити марафет, бо з подругою і справді краще не сперечатися, бо ще й і правда витягне в клуб у домашньому халаті. Рівно через годину Варя вже стукала у двері подруги.
-    Ух, ти! Невже і справді злякалася моїх слів, що так причепурилась. 
Ольга і справді виглядала шикарно: вище коліна спідничка прямого крою, блискучий топ і високі чобітки, волосся зв’язала у високий хвіст, а на вухах погойдувалися акуратні сережки. Варя також була красунею. Вона розпустила своє довге чорне волосся, одягнула чорні шорти з високою посадкою і сорочку. 
Дівчата ввійшли до клубу і роззирнулися навколо. Всередині не було де голці впасти, особливо на танцмайданчику. Оля взагалі не дуже любила клуби, але інколи туди ходила, щоб згадати студентські роки, які так швидко пролетіли. Танцювати дівчина точно не хотіла, тому рушила до барної стійки, щоб замовити безалкогольний коктейль. Варя тим часом жваво підстрибувала і танцювала у такт музики. Її чорне волосся підстрибувала, а струнке тіло виписувало пластичні танцювальні рухи, тому і не дивно, що вона досить швидко знайшла хлопця. Оля тим часом самотньо сиділа біля бару і потягувала фруктовий напій. Вона була рада за подругу і навіть трохи по-білому заздрила її життєрадісності і легкості в усьому: спілкуванні, рухах, знайомстві. Ольга була замкнутою і важко йшла на контакт, тому в її двадцять п’ять мала лише одні серйозні стосунки, які закінчилися не найкращим чином, а точніше зрадою. З Владом дівчина познайомилася в соціальній мережі, спочатку лише переписувалися, а згодом і почали зустрічатися в живу. Їх стосунки тривали три роки, і дівчина вже навіть очікувала пропозиції руки і серця, як раптом дізналася, що Влад їй зраджує. Це було справжнісіньким ударом, який Оля дуже важко пережила, з того часу вона замкнулася в собі і перестала довіряти людям на сто відсотків. 
-    Привіт, - почула Ольга над вухом чийсь голос, який перервав її думки. 
-    Привіт, - промовила, коли озирнулася і побачила перед собою вродливого юнака. 
-    Чому така красива дівчина сумує? 
-    Та ні, зовсім не сумую.
Хлопець зморщив лоба і здається не повірив. 
-    Як тебе звуть? Я Влад.
«Ще один», - подумала дівчина, тепер їй неприємне навіть це ім’я, але новий знайомий здався не таким уже і поганим.
-    Я Оля, - простягнула долоню для рукостискання, але хлопець її перехопив і поцілував. 
-    Приємно познайомитися, - промуркотів.
-    Мені теж, - чомусь почервоніла від його поцілунку, але добре, що у напів темряві клубу і яскравій світломузиці це було не помітно. 
-    Може потанцюємо? – не вгавав Влад.
-    Пробач, але я не вмію та і бажання не має. Мені вже час, - і Оля рушила геть від бару. 
Хлопець здивовано глянув у бік нової знайомої. Миронова через деякий час знайшла Варю і повідомила їй, що вже поїде додому, подруга кивнула і продовжила танцювати. Дівчина вийшла із задушливого приміщення і вдихнула на повні груди прохолодне нічне повітря, подивилася на небо, яке було рясно всипане зорями. На мить Оля навіть замилувалася, як раптом одна зірка почала падати і дівчина швидко загадала бажання: хочу удачі і щастя. Адже саме це найголовніше в житті, якщо звісно не рахувати здоров’я. Оля не вірила, що це бажання і справді здійсниться, але якийсь внутрішній голос говорив, а чому б не спробувати, гірше точно не буде.  Рушила було у бік таксі, як раптом почула незнайомий чоловічий голос: 
-    Дівчино, ви загубили.
Ольга обернулася і глянула на долоню незнайомця, на якій красувався незвичайної краси перстень. Він тьмяно поблискував у світлі ліхтарів і мав досить містичний вигляд. 
-    Ви помиляєтесь, він не мій.
-    Не помиляюся, я бачив як він випав з вашої сумочки. Якщо хочете його викинути, то зробіть це не на перехресті. 
Оля не зрозуміла, але здогадалася чому незнайомець так сказав. Перехрестя – це улюблене місце відьом, які чаклують або проводять різні ритуали і не завжди хороші. 
-    Візьміть, - наполягав чоловік, і дівчина забрала перстень собі. Ну хоч якось компенсувала сьогоднішній невдалий день.