Розділ 11. Будинок із совою

Машина в'їхала на подвір'я та зупинилася біля ґанку.

Будинок виглядав просторим, ошатним і солідним. Вхід обрамляли дві стрункі колони. Масивні дерев'яні двері прикрашав кований візерунок, який повторювався в перилах і легкій огорожі балкона, що нависав над ґанком. Світлі цегляні стіни обплітали плющ та виноград, надаючи будівлі мальовничого вигляду. Високі вузькі вікна були щільно закриті темними шторами, ніби приховуючи таємниці оселі від сторонніх очей. Фронтон над балконом прикрашав маскарон у вигляді голови сови з великими, пильними очима. 

Біля будинку ріс каштан, а навколо височіли старі дерева, чиї пишні крони створювали густу тінь. Їхні гілки заполонили ворони 

Вийшовши з машини, я одразу побачила великого чорного кота, який спокійно сидів на ґанку, спостерігаючи за нами.  Цей кіт виглядав напрочуд гідно — ніби джентльмен.

— Привіт, Фантом! — вигукнула Оля. — Я купила тобі твого улюбленого корму!

Кіт настовбурчив вуха, але навіть не поворухнувся, продовжуючи за нами спостерігати.

На вигляд він був звичайним чорним котом, хоча й досить великим.

Ми стояли утрьох біля машини й не поспішали заходити до будинку. Ранок видався чудовим. Свіже повітря бадьорило, на деревах тихо шелестіло листя. Здавалося, що ми опинилися поза часом.

Раптом каркнула ворона.

Я усміхнулася. Мені подобалося це подвір'я, цей будинок і навіть каркання ворони. А ще мене потішила розповідь Олі про те, що розмір їхнього чорного кота змінюється протягом доби.

Вона така жартівниця!

Я добре знала, що моя подруга полюбляє різні дивні історії й вірить у містику. Колись вона й мене намагалася в цьому переконати, але я тоді лише посміялася.

— Ну як тобі наша оселя? — запитала Оля, з гордістю дивлячись на стару, але все ще гарну будівлю. — Подобається?

— Так! Дуже!

— Ну тоді вперед! За мною! — сказала вона і з рішучим виглядом попрямувала до будинку мощеною доріжкою.

Незабаром я піднялася слідом за нею на ґанок. За мною крокував Олег, несучи величенький пакет із продуктами та мій досить важкий рюкзак.

Уперше з початку війни я відчула спокій і з полегшенням видихнула. Я нібито повернулася у щасливе довоєнне життя. Вирішила поставити сумні думки й важкі спогади хоча б ненадовго на паузу.

Тут було так чудово!..

— У нас є кілька вільних кімнат, — сказала Оля, коли ми увійшли до будинку. — Обереш якусь. Але в мене є й інша пропозиція. — Вона подивилася на мене й, ніби жартома, запитала: — Може, оселишся разом зі мною? Принаймні на якийсь час? Мені хочеться поспілкуватися з тобою... Не хвилюйся, це ненадовго. Незабаром у мене почнуться заняття, і я буду зайнята.

— Згодна, — відповіла я.

Оля провела мене до своєї кімнати. Тут стояла густа темрява, тож довелося увімкнути світло.

Я побачила велике дзеркало над туалетним століком, нешироке ліжко, застелене рожевим покривалом, тахту з безліччю декоративних подушок, стійку для одягу, круглий старовинний стіл на одній ніжці, яка внизу перетворювалася на шість левових лап, кілька пошарпаних віденських стільців, масивну книжкову шафу й торшер.

Вікна були щільно зашторені.

На стінах висіло з десяток картин у різних рамах. 

Мою увагу привернув портрет брюнетки, яка тримала магічну кулю. Мені здалося, що я вже десь бачила цю пані, хоча це було неможливо. Поряд із нею на старовинних вицвілих полотнах були зображені ще двоє людей: симпатичний юнак із сумним поглядом і статний, поважний чоловік із вусами. 

Кімната була великою та дуже атмосферною. У ній залишалося багато вільного місця.

— Можеш покласти свої речі в книжкову шафу, — сказала Оля. — Вона майже порожня і чиста.

— Мабуть, оренда такого великого будинку коштує дорого? — запитала я, з цікавістю роздивляючись довкола.

— Зовсім ні. Як звичайна двокімнатна квартира в центрі.

— Ти серйозно? Але ж... як так?

— Потім тобі розповім. А зараз ідемо, дорогенька. Я покажу тобі, де тут у нас зручності...

У довгому темному коридорі ми зіткнулися з Олегом, який поспішав до вхідних дверей.

— Залишаю вас, дівчатка, самих, — кинув він на ходу. — У мене повно роботи... Якщо вам щось знадобиться, дзвоніть!

Провівши його, ми пішли на кухню.

— Зараз швиденько поснідаємо, — сказала Оля, — і відпочивай. Потім ми з тобою побалакаємо, і ти мені все розповіси. Мені так шкода, що твій чоловік загинув... До речі, що це в тебе за гарний перстень із самоцвітом? — Вона не зводила очей із прикраси на моєму пальці. — Він що, старовинний?

— Давай про це поговоримо потім, а зараз я хочу поснідати, — з усмішкою відповіла я.

Не встигли ми доїсти яєчню з помідорами та беконом, як Олі хтось зателефонував.

Вона вийшла з кухні, щоб поговорити, а коли незабаром повернулася, я помітила на її обличчі розгубленість. Моя подруга знову сіла за стіл, але думками тепер була десь далеко.

— Щось сталося? — запитала я.

— Та нічого... Але...

— Дай подумаю... Тобі терміново треба кудись поїхати.

— Так! Треба! Ти вгадала!

— І ти не хочеш залишати мене саму.

— Звісно, що не хочу. Ти ж щойно приїхала, я маю про тебе піклуватися. Мені перед тобою дуже незручно.

— Пусте. Якщо треба — їдь! До речі, я хотіла прогулятися Києвом, тож можу зробити це просто зараз...

— Краще прогуляємося разом згодом, а зараз я, мабуть, усе ж таки поїду... Для мене це дуже важливо. Ти ж не образишся на мене?.. Що я залишу тебе на деякий час саму? Ні?! Ну тоді я тобі все швиденько тут покажу і поїду.

— До речі, як сюди добиратися з центру? — поцікавилася я.

— Найкраще — автобусом. Зупинка неподалік, за рогом. Але зазвичай Олег возить мене машиною... Ти можеш лягти на моєму ліжку. Або ж на тахті... Там, де тобі буде зручніше.

Оля поїхала за п’ятнадцять хвилин, і я залишилася в будинку сама.

Перевдягнувшись в Олиній кімнаті й розсунувши важкі штори, щоб впустити трохи блідого сонячного світла, яке насилу пробивалося крізь пишні крони дерев, я пішла в душ. Коли ж повернулася, несподівано знову опинилася в суцільній пітьмі. Насилу намацала вимикач й натисла на клавішу. Коли з'явилося світло, з подивом побачила, що вікна в кімнаті, як і раніше, зашторені.