Розділ 10. Дивна пані

Київ зустрів мене ранковою прохолодою, метушнею людей на пероні та галасом.

За плечима в мене був рюкзак, у руці — зручна дамська сумочка. Вони зовсім не обтяжували мене. Решту речей я надіслала Олі поштою, тож подорожувала без зайвого багажу і могла швидко пересуватися пероном, заповненим людьми.

Ми домовилися, що Оля зустріне мене неподалік вокзалу. Вона мала приїхати автомобілем разом зі старшим братом.

Я вже майже забула Олега. Довоєнне життя здавалося далеким і нереальним, ніби вигаданим. Я втратила близьких людей і дім, давно виїхала з рідного міста, тож почувалася чужинкою. Я втратила минуле, навіть не помітивши тієї миті, коли перетнула невидиму межу, за якою почалося інше життя — незвичне та дивне.

Колишньої реальності більше не існувало. Світ змінився, а я — ні.

Пробираючись крізь натовп, я з подивом побачила жінку в довгій сірій сукні старовинного крою, оздобленій воланами та рюшами. Обличчя незнайомки приховував великий крислатий капелюшок, прикрашений білими й жовтими трояндами. На руках у неї були тонкі білі рукавички. На зігнутій руці висів сірий шовковий ридикюль, розшитий чорним стеклярусом.

Вона неоухомо стояла посеред натовпу й дивилася прямо на мене. Люди обходили цю дивну пані, а вона не звертала на них уваги.

Коли я опинилася неподалік, вона ледь помітно усміхнулася й помахала мені. Я не знала, як це сприймати, але не здивувалася: тепер мало що могло мене вразити.

Я помахала їй у відповідь і також усміхнулася. Після цього нічого незвичайного не сталося, якщо не брати до уваги те, що незнайомка раптом розчинилася в повітрі й безслідно зникла.

Що ж, буває. Я більше не сумнівалася, що існує інший, невідомий звичайним людям, світ, повний таємниць, де живуть тіні з минулого, котрі час від часу навідуються до нас у гості.

Нарешті я вийшла з вокзалу, озирнулася й попрямувала до автомобілів, припаркованих неподалік. Незабаром помітила Олю, яка бігла мені назустріч.

Ми обійнялися.

— Скільки ж часу ми з тобою не бачилися, подруго! — радісно вигукнула вона. — Цілу вічність! Скільки ж ти, бідолашна, пережила! Але тепер усе буде добре! Не сумнівайся!

Ми підійшли до чорного автомобіля, біля якого стояв Олег. Він розмовляв із кимось телефоном.

— Так, — почула я. — Цього хлопця потрібно затримати. Він має знати, де переховується той негідник. Якщо він не погодиться співпрацювати з нами, ми…

— Олеже, — Оля підбігла до нього, схопила за руку й докірливо погрозила пальцем. — Так не годиться! Ти зараз не на роботі! Невже так складно це зрозуміти? Негайно вимкни телефон! Хіба ти забув, чого ми сюди приїхали?

Олег попрощався зі співрозмовником і сховав мобільний до кишені. Помітив мене й привітався. У нього був  спокійний та уважний погляд.

— А ти, Аню, досить сильно змінилася, — сказав хлопець, коли ми сіли в машину та поїхали. — Я навіть одразу тебе не впізнав. Ніби побачив перед собою іншу людину...

У внутрішньому дзеркалі заднього виду я помітила його пильні ціпкі очі, які, здавалося, бачать мене наскрізь. Повернувши голову, я стала дивитися у вікно, але майже нічого не помічала. Я не зрозуміла: Олег зробив мені комплімент чи навпаки?

Врешті-решт вирішила не гадати, а запитати прямо, що він мав на увазі. Вже відкрила рота, та говірлива Оля мене випередила:

— Все просто, Олеже! На відміну від мене, Ані просто не личить чорний колір. Взагалі-то, вона у нас красуня!

Он воно як... Значить, це був ніякий не комплімент...

Мабуть, у чорній водолазці під горло й чорній хустці, яка повністю приховувала моє довге кучеряве волосся, скручене зараз в гульку, я виглядала мов примара. Тому  людина і не впізнала мене.

— Я не це мав на увазі, — ніяково пробасив Олег, закашлявшись. — Звичайно ж, вона красуня. Це без сумніву! Я просто помітив дещо інше, те, що мене дуже вразило.

— І що саме ти помітив? — запитала я трохи розгубленим тоном.

— Твої очі, Аню. Вони в тебе змінилися. Ніби потемнішали... Стали такими, як твоя хустка на голові. Чи, може, я помиляюся?

— Ти мав на увазі колір моїх очей?

— Саме так, Аню...

Я дуже здивувалася.

Уважно поглянула на себе у дзеркало заднього виду. А й справді... Вони здавалися такими ж темними, як і в Олега. Сівши в машину, я весь час бачила їх, але чомусь не звернула уваги. Так, дійсно мої очі стали вугільно-чорними — не такими, як були.

Я добре знала якого вони кольору. Щоправда, іноді їхній колір змінювався, але таким темним, як зараз, він ніколи не був.

Позавчора вранці мої очі мали світло-горіховий відтінок. Вчора ввечері, коли я їхала в потязі, у тьмяному світлі купе, вони здавалися карамельно-зеленуватими...

Що трапилося з кольором моїх  очей? Чому вони раптом стали чорними?

— То все через затемнені вікна в машині, —  сказала Оля. — Олеже, ти аж занадто пильний і останнім часом став якимсь  вкрай підозрілим. Розслабся, братику! Перед тобою дійсно моя найкраща подруга Аня, а не хтось інший. Ти хоч розумієш, що образив її?

— Це не через затоновані вікна, — заперечив Олег. — Як вийдемо з машини, самі побачите.

— Ну добре, подивимося, — легко погодилася з братом Оля. І звернулася до мене:

— Аню, ти ж нічого не маєш проти будинків з історією?

— З історією? — Я не очікувала такого запитання, тож ненадовго замислилася. Ніколи не думала про таке, тож відповіла нейтрально: — Все залежить від того, яка саме в нього історія.

— Ну, в нашому випадку вона не зовсім проста. Але ж будинок, який ми орендуємо, дуже старий. А в кожного старого будинку, як і в кожної старої людини, обов'язково є якась гепроста історія.

Це була доволі цікава думка.

Я знову ненадовго замислилась, пригадавши затишний двоповерховий дім із хвилястим дахом й стінами кольору топленого молока, де жили батьки Сергія. У пам'яті постало незвичайне кругле вікно з кольоровим вітражем та витончений балкончик, прикрашений кованими завитками.

— А що не так із вашим будинком? — поцікавилася я.