Розділ 9. Прощання з Кам'янцем

Надвечір я вже прямувала потягом до Києва.

Після того як свекор і свекруха поїхали, я встигла зробити все, що мала.

Спочатку знайшла в Інтернеті відео, потім зібрала речі, придбала онлайн-квиток на потяг і викликала таксі, щоб відвезти речі на пошту.  Ще написала записку батькам Сергія, що їду  з міста, приклеївши її на вхідні двері скотчем. Попрощалася з віданним мені Сірком, віддавши йому всю ковбасну нарізку з холодильника. 

Після того, як надіслала свої речі Олі, з'їздила до ресторану, де підробляла офіціанткою.

Треба було не лише звільнитися, а й дещо з'ясувати.

 Репродукцію картини Ґустава Клімта — ту саму, яку більше не хотіла бачити свекруха, я забрала з собою. Вирішила залишити її комусь у ресторані на пам'ять.

Сьогодні якраз була моя зміна. Отже, мали бути всі, хто працював того вечора, коли зняли дивне відео, де я була головною героїнею, навіть не здогадуючись про це.

У майже порожній залі відразу побачила біля барної стійки адміністраторку Олену, свою напарницю Аллу та бармена Руслана, які про щось розмовляли. Підійшла до них, міцно тримаючи картину.

Про те, що їду до Києва, вирішила поки що не казати, бо не хотілося зайвих запитань.

Побачивши мене, усі троє замовкли.

Олена дивилася на мене так, ніби раптом побачила перед собою привида. Алла зашарілася й опустила очі. Руслан жетвипустив з рук келих, який впав на підлогу й зі дзенькотом розбився.

— Привіт, — сказала я. — Не чекали?

Вони заговорили всі разом. Питали, як почуваюся, чи не потрібно  мені щось і, звичайно, співчували моєму горю.

Я вислухала їх, а потім сказала:

— Я звільняюся. Мені потрібна трудова.

Олена здивовано подивилася на мене.

— Чому? Ти ж ніби не збиралася звільнятися.

— Так хоче свекруха!

Це було не зовсім неправдою. Ще напередодні загибелі Сергія Ангеліна Павлівна хотіла влаштувати мене до податкової інспекції — на місце секретарки, яка за кілька місяців мала піти в декретну відпустку. Та й роботу в цьому ресторані  я теж отримала, завдяки їй. 

— Ти, Аню, не дуже добре виглядаєш, — зауважила Олена й співчутливо зітхнула. — Бліда,  схудла… Тобі треба добре відпочити. Може,  з'їздиш кудись? Наприклад, у Карпати? Я знаю один дуже гарний санаторій. Там таке цілюще повітря, що навіть мертві оживають!

Я мимоволі здригнулася, почувши про мертвих.  Стримано відповіла, що подумаю.

Потім простягнула їм картину.

— Це вам на пам'ять.  Кому подобається, візьміть.  Це моя улюблена. Називається "Поцілунок". Автор — Клімт.

— Але навіщо ти віддаєш її нам, якщо вона твоя улюблена? —  запитала Алла.

— Бо тепер я удова, і вона мені не потрібна. 

Алла нічого не відповіла. Олена сказала, щоб я зачекала й пішла в кабінет до керуючого рестораном. Руслан запропонував мені випити чашечку кави. 

За десять хвилин  я отримала  трудову книжку. Сховала її в сумочку й дістала телефон.

— Перед тим як піти, хочу у вас дещо запитати.

Відкрила відео, героїнею якого була, й показала їм.

Запитала:

— Що скажете про це?

Троє моїх колег ніяково мовчали. Я дивилася на них, насилу стримуючи нетерпіння та обурення.

— Що це за відеоролик? Чому я на ньому? Хто такий цей хлопець?

Руслан знову кашлянув і відвернувся.

— Я не знаю цього парубка, — продовжила я. — Ніколи його не бачила. Ні серед наших гостей, ні на вулиці. Ніде.

Я збільшила зображення.

— Звідки він узявся поруч зі мною? Хто він такий? Негайно кажіть!

У відповідь — ані слова.

— Так хто із вас мене підставив, га?

Олена підняла очі й нарешті заговорила:

— Послухай, Аню…

— Добре, слухаю.

— Ми не хотіли тебе підставляти.

Я завмерла.

— Справді?

Олена трохи почервоніла.

— Я не те мала на увазі, Аню… Ми взагалі нічого не знали!

— Тоді розкажіть, що ви знали.

Адміністраторка почала розповідати:

— Того вечора, як ти пам'ятаєш, у нас було дуже багато гостей. Ми ледве встигали їх обслуговувати. А потім несподівано приїхала Анжеліка Іванівна й стала наводити порядки... Ну ти ж знаєш, як воно тоді... Вона нагримала на тебе й Аллу, на Руслана та охоронців. Загалом вона нагримала на всіх, включаючи навіть мене.

Алла почала розглядати щось за вікном.

— Тобі раптом стало погано, — продовжила Олена, — і ти втратила свідомість. Ми поклали тебе на диванчик у службовій кімнаті та вийшли.

— Чому ви не викликали швидку?

— Ми збиралися...

— Але ж не викликали, так?

Олена нервово потерла долоні.

— Анжеліка Іванівна нам заборонила. Сказала, що її водій відвезе тебе додому, і що там тобі допоможуть, причому набагато краще, ніж у звичайній лікарні.

Я уважно слухала.

— За деякий час ми перенесли тебе до машини і більше тебе не бачили. От і все.

Вона подивилася мені просто в очі.

— Ти що, Аню, зовсім нічого не пам'ятаєш?

Так, я справді нічого не пам'ятала після того моменту, як у мене перед очима все попливло, і я провалилася в темряву.

Я прийшла до тями лише наступного ранку. Розплюшивши очі, побачила знайому кімнату й дуже здивувалася, що опинилася вдома. Згодом свекруха сказала, що мене оглянув її знайомий лікар, і що нічого страшного він у мене не знайшов — то я просто перевтомилася.

Олена, Алла та Руслан не зводили з мене очей, очікували, що я на це відповім.

Я не знала, вірити їм чи ні, тож вагалася, що сказати. Згадала слова свекрухи, що іноді відповіді на деякі запитання складно зрозуміти, бо вони як шарада.

— Добре, — промовила я. — Ви ні в чому не винні, якщо, звичайно, це правда.

— То ти не ображаєшся на нас? — запитала Олена.

— Звісно ні,  —  відповіла я. — Бувайте...

 І пішла.

До відправлення потяга було ще багато годин, тож я вирішила піти до парку, що тягнувся над каньйоном.

Місто більше мене не тримало. Я йшла знайомими вулицями й відчувала лише легкий смуток.

Тут я прожила більше двох місяців, чекаючи на приїзд Сергія у відпустку. Уявляла, як він нарешті приїде, як ми будемо  гуляти разом цими мальовничими вулицями зі старою кам'яною бруківкою. Як після війни він стане лікарем, а я художницею чи кимось іще.