Розділ 7. Пропозиція свекра

Я зупинилася посеред холу. Ось і все. Завтра мені доведеться покинути цей дім — оселю батьків мого чоловіка. Ще тиждень тому я будувала плани й сподівалася побачити Сергія, але... не судилося.

Руки затремтіли, на очі навернулися сльози. Якби мені зовсім нещодавно сказали, що Сергій загине, я б нізащо не повірила. Чоловік часто, наче жартома, говорив, що він заговорений і його може вбити лише срібна куля, а таких тепер немає. Я сміялася, чуючи це, й відповідала, що найкращий захист від будь-якого обстрілу — це якісний бронежилет.

Пригадала, як у лютому коханий закрив мене своїм тілом від дрона. Ми всі тоді могли  загинути, якби не з'явився голуб, який полетів назустріч дрону.

За вікном сяяло сонце, ніби нічого й не сталося, ніби в світі  не було війни, а Сергій не загинув.

Мій погляд зупинився на криваво-червоних гладіолусах у вазі, а потім на чорній тканині на дзеркалі. Вона здавалася мені густою, непроглядною завісою, яка відділяла світ живих від світу мертвих. Ця чорна матерія не просто закривала скло — вона наче вбирала в себе денне світло, залишаючи кімнаті гнітючу, липку тишу. Я мимоволі затамовувала подих, боячись, що легкий протяг ворухне важкий оксамит і я побачу в глибині дзеркала те, чого не повинна бачити.

На кухні забрязкав посуд.

Це повернуло мене до реальності. Треба було збиратися, готуватись до переїзду. Речей у мене було не так вже й багато, але я не любила відкладати справи на потім.

Коли я підіймалася сходами на другий поверх, зустріла свекра. Він ішов назустріч, як завжди, сильно замислившись і нічого не помічаючи навколо.

Побачив мене лише тоді, коли ми вже опинилися навпроти один одного.

— Ах, Анечко, я такий радий бачити тебе! — привітно промовив він, блиснувши скельцями окулярів. — Молодець, добре тримаєшся... Це ж таке велике горе... Учора, коли моя мати почала тебе ображати, мені було дуже прикро та соромно, але я не міг нічого вдіяти... Розумієш, вона така людина, що з нею не варто сперечатися. Її взагалі краще не злити!.. Добре, що ти вчора промовчала. Може, вона ще «перегорить» і не стане тобі шкодити. У неї взагалі дуже мінливий настрій. Сьогодні вона гримає на тебе, а вже завтра готова допомогти. І вона так шкодує, так шкодує про деякі свої вчинки потім! Якби ж ти тільки знала, як вона потім шкодує...

Олексій Олексійович не сказав нічого нового. Все було як завжди. Я вже чула подібні промови, але раніше вони стосувалися його дружини. Ангеліна Павлівна теж мала владний і непростий характер й теж не любила, коли їй заперечували.

Сказавши свекру, що все гаразд, я вже збиралася оминути його та піти, як раптом він зойкнув та застиг, не в змозі відвести погляду від персня на моєму пальці

Олексій Олексійович стояв з відкритим ротом, мов істукан.

Я кинула погляд на перстень, а потім на нього. Схоже, для батька Сергія ця прикраса означала значно більше, ніж я могла собі уявити.

Я машинально сховала руку й запитала, чи можна мені пройти, адже він повністю загородив прохід.

Олексій Олексійович щось пробурмотів і трохи відсторонився, пропускаючи мене. Було видно, що він сильно схвильований.

Я увійшла до кімнати, яка поки що була моєю і яку я мала незабаром покинути.

Озирнулася навколо, щоб добре запам’ятати все, що мене оточувало довгих два місяці, доки я чекала на Сергія. Він мав приїхати у відпустку в середині вересня. Очікуючи коханого чоловіка, я постаралася зробити нашу кімнату якомога затишнішою: переставила деякі меблі, придбала кілька кімнатних рослин та великий постер із репродукцією картини Гюстава Клімта «Поцілунок», який повісила над ліжком.

У дзеркальній шафі зберігалися речі Сергія. На полицях над письмовим столом стояло з десятка два його книжок із виноградарства, сироваріння, основ організації бізнесу та посібники з медичної і фізичної реабілітації.

У вільний час я іноді в’язала. Тож встигла дещо приготувати для коханого на його день народження: теплий светр і рукавички з дорогої темно-сірої вовни.

Сергій мав приїхати у відпустку в середині вересня, але не дожив. Він назавжди залишиться молодим...

Узявши зв'язаний  светр, я прилягла на ліжко, занурившись обличчям у м’яку вовну. Тепер ані цей светр, ані зв’язані мною рукавички йому більше не знадобляться. Треба буде згодом їх комусь віддати. Краще за все — волонтерам, які збирають речі для хлопців, що воюють на «нулі».

У двері постукали. Я відчинила.

Прийшов Олексій Олексійович. Деякий час він невпевнено переступав з ноги на ногу, а я мовчки чекала, стоячи напроти нього та все ще тримаючи светр. Між нами мимоволі виникла напруга.

Нарешті свекор заговорив:

— Аню, я добре розумію, що тобі зараз не до мене, але все ж таки хотів, аби ти виконала одне моє невеличке прохання... Для мене це дуже важливо. — Олексій Олексійович кліпнув очима й розгублено замовк, про щось замислившись.

Я чекала десь із хвилину, а потім повернула светр до шафи. Свекор все ще про щось думав. Мені навіть здалося, що він забув про мене. Довелося взяти ініціативу у власні руки.

Я запитала:

— Яке у Вас до мене невеличке прохання? Мені треба збирати речі, тож не тягніть.

— Перстень... — видихнув із полегшенням Олексій Олексійович і часто задихав. Я помітила на його лобі крапельки поту. 

— Цей перстень... — Очі чоловіка застигли на прикрасі на моєму пальці. — Він такий незвичайний... Виглядає як справжній артефакт... Ти не могла б  на деякий час дати його мені?! Зовсім ненадовго? Я хочу його дослідити. Як історик, я не можу залишатися байдужим, коли бачу такі цікаві речі... Ти маєш мене зрозуміти, Аню... Уявляєш, цей перстень може стати справжньою сенсацією! Він — незвичайний!.. На перший погляд, він здається новим, але це не так, він старовинний!.. Мені треба роздивитися його краще та зробити деякі аналізи!..

Зробивши невелику паузу й передихнувши, свекор ледь чутно запитав:

— А, може, Аню... ти погодишся продати його мені? За досить велику суму?! Скажи, скільки ти хочеш за нього?