Розділ 6. Несподівана новина

Пів неба затягнуло пухкими білими хмарами, крізь які раз у раз пробивалося сонце. Я машинально подивилася у вікно. За кованою огорожею вирувало життя —  було чути чиїсь голоси,  проїжджали машини й поспішали кудись люди. Світ навколо жив, ніби нічого не сталося.

Сонячного світла на кухні не поменшало, але троянди у вазі на столі раптом ніби засумували,   тужливо схилиливши свої важкі голівки.

Я вже здогадувалася, про що піде далі мова. І, на жаль, не помилилася.

— Та дівчина завагітніла від Сергія, — повідомила мені Ангеліна Павлівна, і в її очах спалахнув радісний блиск.

— Дізнавшись, що він почав спілкуватися з тобою, вона вирішила не казати йому про дитину. Але таку новину важко довго приховувати. Отож тепер майже всі знають про вагітність Насті. За кілька місяців вона народить дитину. Хлопчика!..

Останні слова свекруха вимовила з особливим задоволенням.

— Я завжди мріяла про онука, — продовжила вона, — але, на жаль, ти не виправдала моїх сподівань. Аню, ти маєш мене зрозуміти...

Отакої...

Я дивилася на неї й не могла збагнути, як можна так радіти наступного дня після смерті власного сина.

Ангеліна Павлівна й справді вся аж світилася. Здавалося, ця новина омолодила її на добрий десяток років. Я ніколи не дала б їй п’ятдесят два. Радше близько сорока.

У неї було гарне, свіже обличчя й жодної сивої волосини. Як завжди, вона виглядала бездоганно.

На ній була чорна,  закрита сукня з довгими рукавами. На голові — легка прозора хустина, яка не приховувала бездоганну зачіску. Графічне чорне каре чіткими лініями обрамляло її обличчя, надаючи Ангеліні Павлівні аристократичного шарму й підкреслюючи її нев’янучу красу. А ще — приховувало те, чого не повинні були бачити сторонні: холод, жорстокість і агресію.

Раніше я майже не помічала у свекрухи цих рис чи, може, просто не хотіла їх помічати. Я кохала чоловіка й тому дивилася на його матір крізь призму своїх почуттів до нього.

Тепер Сергія не було, і більше ніщо не заважало мені побачити правду.

Я мала справу з жінкою із залізним характером, яка від самого початку сприймала мене як небажану гостю у власному домі.

Я давно здогадувалася, що не подобаюся їй. Тепер же в мене не залишилося жодних сумнівів.

Значить, є інша дівчина. Та, яка їй до душі. Та, яка подарує їй омріяного онука.

Що ж... Нехай. Я не маю претензій.

Сергія більше немає, а все інше не має значення.

Принаймні так думала.

Ангеліна Павлівна знову заговорила:

— Сьогодні вранці ми вирішили, що Настя має переїхати до нас. Тобі, Аню, доведеться звільнити кімнату Сергія. Ти повинна забрати усі свої речі. І ту картину, що повісила над ліжком. А от кімнатні рослини можеш залишити, якщо вони тобі не потрібні. Гадаю, що вони гарно виглядатимуть на кухні... 

Я здригнулася.

Звільнити кімнату, яка належала Сергію? Забрати картину, яку я повісила над ліжком?..

Свекруха сказала це з таким виглядом, наче з кімнати потрібно було прибрати не лише мої речі, а й навіть повітря, яким я дихала. Мабуть, їй хотілося, щоб від мене не залишилося жодного сліду.

— Ти матимеш житло, — спокійно продовжила вона після недовгої паузи, — але не тут. Житимеш разом із моєю мамою, у її квартирі в Старому місті.

Троянди у вазі раптом випросталися, піднявши пишні голівки. Вони ніби прислухалися до нашої розмови. Здавалося,  що вони зовсім не очікували почути такого. 

За вікном у небі застигли білі хмаринки.

Я подивилася на Ангеліну Павлівну довгим поглядом і нічого не відповіла.

— Що таке? — Вона важко задихала, її обличчя спалахнуло  від обурення. Груди почали то високо здійматися, то опускатися. — Тобі це не подобається? Ти проти переїзду до моєї мами? Може, хочеш залишитися у нас? Але як ти собі це уявляєш?!

Голос свекрухи ставав дедалі різкішим.

Я розгубилася. Усе відбувалося так швидко, що слова Ангеліни Павлівни  не встигали вкладатися у мене в голові.

Тиждень тому я була дружиною Сергія. П'ять днів тому стала його удовою. Учора  ридала біля  домовини чоловіка на цвинтарі,  не в змозі до кінця повірити, що людина, з якою я планувала прожити все життя, опинилася в холодній труні.

А сьогодні мене вже виселяли з його дому.

— Я навіть не знала, що ваша мати теж живе в Кам’янці, — тихо промовила я. — Ви ніколи не казали мені про неї.

— А що, повинна була?

— Я не помітила її вчора на похороні.

— Бо її там і не було! — різким тоном відповіла Ангеліна Павлівна. — Знаєш, вона вже поважного віку, і зайві хвилювання їй ні до чого.

 Зробивши коротку паузу, вона холодно додала:

— Одним словом, збирай свої речі, Аню. Завтра вранці ти переїжджаєш до моєї мами. Це не обговорюється!

Я вражено мовчала.

— Ну чого мовчиш? — Свекруха  насупилася. Її брови нетерпляче здригнулися, а погляд став гострим, як лезо.

Я подивилася на неї й раптом усвідомила, наскільки чужою стала для цієї елегантної жінки з бездоганною зачіскою.

Вона не мала ні жалю,  ні співчуття, ні найменшого докору сумління…

Хіба нормально виганяти з дому дружину загиблого сина вже наступного дня після його похорону?..

Але для Ангеліни Павлівни все вже було вирішено. Вона ні в чому не сумнівалася, і просто

поставила мене перед фактом.

— Я вас зрозуміла, — насилу спромоглася відповісти й повільно підвелася з-за столу.

Невпевнено рушила до дверей.

Кожен крок давався мені дедалі важче. Підлога хиталася під ногами, стіни повільно пливли перед очима. Я щосили намагалася не впасти.

У голові пульсувала одна-єдина думка: ще вчора я прощалася з чоловіком, який загинув на війні, а сьогодні його родичі вже виганяють мене з дому.

Я не розуміла тільки одного.

За що вони так сильно мене ненавидять?

За що?