Розділ 5. Оберіг Сергія

— То про що ви хотіли зі мною поговорити? — запитала я свекруху, вдихаючи аромат троянд, які стояли у вазі на столі. З насолодою зробила ковток смачного чорного чаю.

— Зараз… Зараз… — пробурмотіла Ангеліна Павлівна. — Не знаю навіть, з чого почати, Аню… Дай зібратися з думками… Щось мені стало важко… Не вистачає повітря… Розмова у нас буде непростою…

— Може, принести вам ліки?

— Не треба, Аню… Дай мені краще води з холодильника… Пляшка на полиці над морозильником… Я, мабуть, учора перегрілася на сонці й перенервувала...

Я подала свекрусі склянку води.

— Зачекай трохи, мені зараз покращає… — Ангеліна Павлівна важко дихала.

Що ж, можна й зачекати…

Ніколи не думала, що зможу відчувати спокій і насолоду від чаю та запаху квітів лише на другий день після похорону Сергія. Ще вчора мені не хотілося жити, а сьогодні, дивним чином, мій настрій змінився, і я насолоджувалася життям… Звичайно, це неправильно, але ж я нічого не можу з цим вдіяти.

Поглянула на перстень на своєму пальці. Він ледь помітно світився.

Опустила руку на коліно, сховавши його від очей свекрухи...

Легка кована огорожа не приховувала того, що відбувалося на вулиці.

Крізь прочинене вікно я бачила, як повз будинок проїхала автівка, поспіхом пройшли дві жіночки, а за ними — великий гурт хлопців та дівчат.

Переді мною виникло обличчя Сергія. Він дивився на мене й усміхався. Я теж усміхнулася йому. Коханий завжди житиме в моєму серці, як і мама з бабусею.

Ангеліна Павлівна здивовано подивилася на мене:

— Аню, чому ти усміхаєшся? Що сталося?

— Та… пригадала Сергія… Як колись він подарував мені польові квіти, які зібрав у степу…

Свекруха трохи помовчала, кашлянула й запитала:

— Аню, ти не ображаєшся на Тамару Петрівну за вчорашнє?

Я не знала, що відповісти, тож промовчала. Ображаюся я чи ні, а ситуація після похорону Сергія склалася просто жахлива. Учора я почула від бабусі Сергія стільки погроз, образ і звинувачень, що ледве витримала. Але ж хіба я заслужила на це?.. Чому вона так зі мною?

Підняла голову й подивилася на свекруху. Та сиділа нерухомо, із застиглим виразом обличчя. Виглядала розгубленою й безпорадною, що було незвично. Я ніколи не бачила її такою. Мабуть, їй зараз було дуже важко. 

Сукня ще сильніше вп'ялася мені в тіло. Захотілося негайно її скинути. Яка ж вона незручна! Ніколи більше її не вдягну!

Що не кажи, а ми з Ангеліною Павлівною дуже різні. Дуже... А, може, вона навмисно подарувала мені це легковажне для удови вбрання? Але ж — навіщо? Може, вона так само мене ненавидить, як Тамара Петрівна?

Чи зможу я жити в цьому будинку? У родині, де почуваюся чужою? Поряд із людьми, які мені не раді? Відповідь на всі ці запитання була одна — ні.

Треба якнайскоріше залишити цей дім. Тоді всім стане легше: і батькам Сергія, і його бабусі, і мені самій. Так, це буде правильно. Мені треба кудись переїхати… Але ж — куди? Треба подумати про це сьогодні ввечері, коли я залишуся сама… Якось воно буде. Мені нічого не треба від родини Сергія. Нічого їхнього я не візьму. І гроші за його смерть — теж. Не візьму та й усе! Нехай забирають їх усі… Не потрібні мені ніякі гроші... Піду звідси з тим самим, із чим прийшла. На перший час мені вистачить, а там побачимо. Я молода, буду працювати й вчитися. І пам'ятати Сергійка... І наше з ним коротке кохання...

— Ти повинна зрозуміти мою свекруху, — долинув до мене голос Ангеліни Павлівни. — Вона дуже любила Серьожу. Він був її єдиним онуком… Вона була впевнена, що нічого поганого на війні з ним не станеться, а він добровільно пішов на завдання і загинув…

— Я розумію її горе… Але… чому вона так зі мною?! Я ж кохала Сергія і нічого поганого йому не зробила!

— Серьожа мав оберіг, — ніби не почувши моїх слів, продовжила Ангеліна Павлівна. — Але коли його привезли додому, оберега на ньому не було… Якби він був, Серьожа б не загинув.

— Оберіг?! Який оберіг?.. Можливо, ви кажете про монету, яку Серьожа носив на шиї разом з жетоном?!

— Так! Саме про неї! Ти знаєш, куди вона поділася? — Свекруха сильно розхвилювалася. Не дочекавшись моєї відповіді, вона швидко заговорила: — Бабуся попередила Серьожу, щоб він завжди носив її з собою. Вона була заговореною. Нашою сімейною реліквією… Але ж вона зникла!.. Ти знаєш щось про неї? Де вона? В кого?..

Так ось у чому справа… Я розгублено мовчала. У тому, що коханий пішов на завдання без оберега, подарованого йому бабусею, була частина і моєї вини. Я знала, що сталося з тією заговореною монетою. Знала, але мовчала, боячись сказати правду. Виходить, я все ж таки винна в смерті коханого, хоча й не зробила нічого поганого.

— Аню, чому ти мовчиш? — запитала Ангеліна Павлівна. — Я хочу все знати. Про що ти зараз думаєш?

— Про те… куди міг подітися оберіг Серьожі, — тихо відповіла я. — Згадую той день, коли ми востаннє бачилися…

Мені хотілося зникнути, опинившись якомога далі від матері мого загиблого чоловіка й будинку, в якому я прожила останні два місяці.

Все ж таки Тамара Петрівна мала рацію щодо мене. Якби Сергій не покохав мене та не взяв за дружину, оберіг, найімовірніше за все, залишився б у нього. І, можливо, врятував би його.

Але хіба ж це не маячня? Хіба може якась стара монета врятувати людині життя? Усі знають, що, виконуючи того дня бойове завдання, загинув не лише Сергій, а ще й двоє його побратимів. Хлопці пішли в розвідку й, коли поверталися, потрапили під приціл снайперської гвинтівки…

— Думай-думай, Аню. — Ангеліна Павлівна виглядала дуже схвильованою. — З часом ми все обов'язково з'ясуємо. Не може бути такого, щоб ніхто не знав, куди поділася та монета...

— Це так важливо для вас? — ледь чутно запитала я.

— Так! Знаєш, є ритуали, які можуть допомогти знайти зниклу річ. Або дізнатися, що з нею сталося.

— То чому ви їх не спробували?

Хоча свекруха говорила якісь дурниці, я намагалася зрозуміти її та бути ввічливою.

— Ми спробували. Але, знаєш, іноді відповіді на деякі запитання важко зрозуміти, бо вони як шарада. Поки що пазл у нас не склався.