Розділ 4. Свекруха

Стукіт у двері повторився. Накинувши халат, я відчинила.

За порогом стояла мати Сергія.

Вона виглядала втомленою і стурбованою.

— Вибач, Аню, що розбудила. Хотіла впевнитися, що з тобою все гаразд. Та й поснідати тобі не завадить. Ти ж, мабуть, після поминального обіду нічого не їла...

Це було правдою, але їсти мені не хотілося. Тож я подякувала їй і відмовилася. Запитала, чи не потрібна якась допомога.

— Аню, — Ангеліна Павлівна трохи зам'ялася. — Мені треба з тобою серйозно поговорити... Давай спустимося вниз, вип'ємо чаю і побалакаємо.

Сказала, що буду готова хвилин за десять-п'ятнадцять.

Ангеліна Павлівна відповіла, що чекатиме мене на кухні.

Я пішла у ванну кімнату, щоб прийняти душ. Знявши халат, раптом помітила дві дивні речі.

По-перше, слід від учорашнього удару медальйоном значно поменшав. І болів уже не так сильно.

А по-друге, на моєму пальці був перстень, подарований сороками.

Виходить, я таки наділа його. Хоча зовсім цього не пам'ятала.

Торкнулася пальцем місця на руці, яке вчора неймовірно пекло, і не відчула особливого дискомфорту.

Мабуть, крем від опіків і лист алое, який я згодом купила в супермаркеті, таки допомогли. Я навіть не очікувала такого швидкого результату. Добре, що купила їх учора. Якщо так піде й далі, від рани на руці незабаром не залишиться й сліду.

Подивилася на перстень. Він ледь помітно світився.

Коли ж я встигла його надіти? Може, уві сні? Але ж я не сновида...

Після душу трохи подумала й одягла чорну мереживну сукню, подаровану свекрухою напередодні похорону Сергія.

Нехай побачить мене в ній, а то може й образитися.

Спустилася на перший поверх і зупинилася в холі, збираючись із думками.

Мабуть, Ангеліна Павлівна вчора здивувалася, що я залишила подаровану нею сукню в шафі й з'явилася на похороні у звичайній чорній футболці, темній спідниці й кедах.

Слід сказати, що вчора вранці я приміряла свекрухин подарунок, і він мені не сподобався. Точніше, не сподобалося те, як я в ньому виглядала.

У дзеркалі я побачила ніби не себе, а якусь легковажну, кокетливу молодичку років двадцяти п'яти. Навіть не дуже розумну на вигляд.

Мабуть, мені просто не личив цей фасон. Як і глибокий чорний колір.

Сукня була з короткими рукавами й трохи вище колін. Досить дивний вибір для удови. Я ніколи не носила такого вбрання, віддаючи перевагу спортивному стилю, мінімалізму й кежуал.

Чорна мереживна сукня дивним чином змінювала мою зовнішність: я виглядала і ній іншою людиною і здавалася старшою на цілих п'ять років.

Якби я з'явилася в такому вбранні біля труни, то мимоволі привернула б зайву увагу, а мені цього не хотілося.

Нехай інші вдягаються як хочуть, якщо бажають справити на когось враження. А я — ні. Я завжди хочу залишатися собою, такою, як є, без прикрас і брехні. Нехай недосконалою, нехай простуватою і наївною, але — справжньою.

Та сьогодні, аби уникнути зайвих запитань свекрухи й трохи підлеститися до неї, я вирішила одягнути її подарунок. Бо ніхто, крім неї, мене отакою не побачить.

Ангеліна Павлівна — жінка розумна. Сподіваюся, вона зрозуміє, чому вчора я обрала інше вбрання.

Та, випадково поглянувши на руку зі слідом від удару, я занепокоїлася.

Про що саме хоче поговорити зі мною свекруха? Про сукню? Чи, може, про вчорашній інцидент? Або про щось інше?

А якщо вона запитає мене про перстень?

Чомусь мені зовсім не хотілося, щоб вона його побачила.

Хотіла зняти перстень із пальця, але не змогла. Спробувала ще раз — і знову нічого не вийшло. Помучилася хвилину й кинула. Перстень ніби приріс до моєї шкіри.

Що ж, нехай буде.

Увійшла на кухню, яка правила також за їдальню.

Свекруха сиділа за великим круглим столом, накритим мереживною скатертиною, і, схиливши голову, про щось думала. На столі стояв чайний сервіз. У центрі, на широкому блюді, гіркою лежали канапки й пиріжки. У вазі — яблука, виноград і персики.

Великий букет темно-червоних троянд, який прикрашав центр столу, був таким гарним, що здавався несправжнім. Кілька трояндових пелюсток лежали на світлій скатертині, нагадуючи плями крові.

Я нерішуче зупинилася біля порогу.

Ангеліна Павлівна підняла голову. Побачивши мене в новому образі, вона здивовано звела брови, а потім насупилася. Мабуть, таки зрозуміла свою помилку щодо сукні.

Але вже за мить її здивування зникло, і густі, чітко окреслені брови повернулися на місце.

Вираз обличчя став, як завжди, зверхнім, холодним і трохи відстороненим. Свекруха подивилася на мене й іронічно посміхнулася. Потім похитала головою і, ледь стримуючи сміх, сказала:

— А тебе, Аню, не впізнати... Я навіть спершу подумала, що це не ти...

Мені почувся в її словах погано прихований осуд.

Я мовчки сіла за стіл. Що тут скажеш? Це ж не я обирала цю сукню, а вона.

— Будеш снідати? — запитала Ангеліна Павлівна. — Залишився омлет, є вівсянка та бекон. Якщо хочеш, можу зварити тобі міцної кави...

— Дякую, але не треба мені ані омлету, ані вівсянки, ані чогось іще. Вип'ю з вами чашечку чаю з пиріжком і канапкою. Більше нічого не хочу.

Свекруха мовчки налила мені чаю. Узявши канапку, я відкусила шматочок.

Ангеліна Павлівна знову опустила голову. Сиділа мовчки, не дивилася на мене, про щось думала. Ніби забула, що я поруч.

Усе ж вона виглядала дуже блідою і втомленою.

Якою б сильною жінка не була, а смерть дитини розбиває її життя.

Коли я доїла канапку й пиріжок, свекруха заговорила.

— Я хвилювалася за тебе, Аню, — сказала вона. — Але ж чи треба було? Ти вже доросла людина, тобі вже двадцять років і ти можеш поводитися як завгодно. Сподіваюся, ти розумієш, про що я кажу.

Її слова прозвучали якось загадково. Я нічого не розуміла, тож відчула неспокій.

Невже зараз вона теж буде ображати мене й звинувачувати в смерті Сергія, як учора Тамара Петрівна? Врешті-решт, що я зробила поганого?!