Розділ 3. Нічні тіні

Коли я підійшла до будинку, де жила останні два місяці, на нічному небі давно вже засяяли місяць і зорі. У їхньому холодній позолоті, перемішаній із жовтим світлом вуличних ліхтарів, усе навколо здавалося таємничим і чужим. За кованою огорожею темніли клумби з кущами троянд та силует автівки господарів. Жодне вікно не світилося — мабуть, після важкого дня дім давно поринув у сон.

Зупинившись неподалік, я мимоволі замилувалася фасадом. Будівля вишуканої старовинної архітектури стояла в глибині ошатного подвір'я, дивно контрастуючи із сучасними багатоповерхівками, що обступили її з усіх боків. Перед домом пролягала дорога. Удень тут панував жвавий рух, але зараз нічну тишу не порушував жоден звук.

Цікаво, котра година? Я дістала з кишені телефон. На фіолетово-синюватому екрані висвітилося: «01:18».

«Нічого собі! — здивувалася я, адже була певна, що зараз не більше дванадцятої. — Час пролетів зовсім непомітно…»

Добре, що не довелося нікого будити. Напередодні моєї поїздки до Кам'янця-Подільського Сергій дав мені ключі і від хвіртки, і від вхідних дверей.

Коли я тихенько прочинила ковані дверцята й ступила на подвір'я, відчула легкий дотик до ноги й почула тихе, радісне скавучання. За мить мою долоню лизнув прохолодний язик. Це мене зустрічав Сірко, наш пес-охоронець. На ніч його відв'язували, і він вільно гуляв територію. Сірко завжди поводився шляхетно й розумно: без потреби голосу не подавав і ніколи нічого не випрошував. Я знала, що подобаюся цьому великому кошлатому бешкетнику. Пес мене обожнював, і це було взаємно — я часто приносила йому ласі шматочки з ресторану, де підробляла офіціанткою.

Погладивши собаку, я рушила до будинку. Увімкнула ліхтарик на телефоні й без пригод піднялася сходами до своєї кімнати на другому поверсі.

Учора разом зі мною тут ночувала п'ятнадцятирічна Діна, двоюрідна сестра Сергія. Вона приїхала з батьками на похорон брата й збиралася залишитися в Кам'янці на кілька днів. Я очікувала побачити її в ліжку, тож мене насторожила цілковита тиша. Жодного звуку, крім мого власного дихання та калатання серця. Не схоже було, що в кімнаті хтось є.

Я підійшла до торшера й клацнула вимикачем. Велике двоспальне ліжко, яке батьки Сергія купили напередодні мого приїзду, стояло порожнім. Речі гості зникли: на туалетному столику не було її косметички, на стільці — легкого блакитного халата. Не побачила я й великої дорожньої сумки, яка ще вранці стояла біля шафи. Мабуть, Діна все ж повернулася до Хмельницького разом із батьками.

Значить, сьогодні я ночуватиму сама.

Я ковтнула води з невеликої пляшки, що стояла на тумбочці — схоже, її забула Діна. Швидко вмилася у ванній кімнаті по сусідству, лягла в ліжко й поринула в сумні спогади про Сергія.

За якийсь час утома взяла своє, і все навколо почало здаватися нереальним і химерним. Велика дзеркальна шафа розчинилася в пітьмі, вікно перетворилося на гнітючий портал у потойбіччя, а стільці біля дверей — на двох пузатих карликів, які заблукали в підземному лабіринті й випадково потрапили до моєї спальні. Кована люстра вгорі ввижалася величезним чорним птахом, що чатує на здобич.

«Знову мій перевтомлений мозок видає дивні фантазії», — подумала я і провалилася в сон.

Перше сновидіння повернуло мене до коханого. Картинки стрімко змінювалися, губилися й виникали знову. То були крихітні клаптики важливих для мене дрібниць, які заворожували, мов тиха гарна музика.

Другий сон переніс мене в дитинство. Перед очима поставали вулиці рідного міста, обличчя мами й бабусі.

Третій сон був про містечко, куди ми з бабусею переїхали близько року тому. Добрі знайомі запропонували пожити в їхній квартирі, коли самі вирішили виїхати до Швейцарії. Я з радістю вхопилася за цю можливість, бо наше рідне місто на той час уже нещадно обстрілювали. Знайомі кликали нас із собою за кордон, але бабуся наввідріз відмовилася, а я не могла залишити її саму. Вона повторювала, що хоче померти на рідній землі. Здоров'я в неї було слабким — підірваним іще тоді, коли я була зовсім маленькою, після того, як батько поїхав на заробітки до Москви й безвісти зник.

Раптом я прокинулася. Сон злетів, думки знову повернулися до коханого Сергія…

Ми познайомилися випадково, пів року тому, на День закоханих. Бабусі тоді вже два місяці як не було на світі. Я розуміла, що незабаром і те містечко, куди мене закинула доля, опиниться під руйнівними ударами, тож гарячково міркувала, куди тікати. Мені потрібно було забрати з дому деякі залишені речі, і тут неймовірно пощастило: знайшлося подружжя з мого рідного міста, яке їхало туди автівкою й погодилося взяти мене з собою.

Ці люди дізналися про приліт у наш двір. У їхній квартирі вибило вікна й зірвало з петель двері, тож вони збиралися забити віконні рами листами ДСП, упорядкувати замок і забрати вціліле майно.

Ми швидко дісталися міста й домовилися зустрітися біля машини за три години.

Піднявшись на свій п'ятий поверх, я квапливо зібрала найнеобхідніше. Потім вирішила піти до сусідів, щоб допомогти. Речі забрала з собою — повертатися в порожню квартиру мені не хотілося. Наш під'їзд мав жахливий вигляд: вибиті рами, купи сміття, брудні патьоки на стінах і хрускіт скла під ногами. На душі шкребли кішки. До того ж дуже боліла права нога — вранці я посковзнулася на мокрій плитці у ванній, невдало впала й сильно забила коліно.

Пам'ятаю, як насилу стримала сльози, коли побачила на полиці в передпокої порожній флакончик від улюблених маминих парфумів та забутий бабусин гребінець.

З під'їзду я вийшла з двома великими клейончастими сумками — незугарними, проте місткими. У них лежав не лише одяг, а й мої головні скарби: кілька старих родинних фотоальбомів, посібники з живопису, стос моїх малюнків і з десяток пензликів.

Я повільно шкандибала тротуаром до сусіднього будинку, згадуючи щасливі довоєнні часи, як раптом помітила на дорозі закамуфльоване авто. Воно винирнуло з-за рогу й стрімко наближалося. Коли машина порівнялася зі мною, з вікон долинули різкі вигуки: