Розділ 2. На межі

Невдовзі вітер ущух, а крижана холоднеча відступила, лишивши по собі прохолоду й сутінки. Я ніколи не любила спеки, тому така погода мене цілком влаштовувала. А от те, що довкола все стало похмурим і тьмяним, здавалося дивним й пригнічувало.

Я не розуміла, чому Тамара Петрівна так сильно мене ненавидить і за що звинувачує у смерті Сергія. Після коротких роздумів вирішила: варто зустрітися з нею і все з'ясувати. Поїду до неї в село за день-два.

Рука в місці удару сильно нила, шкіру наче ошпарило окропом. Треба було зайти до аптеки по якусь мазь від опіків.

Але спершу — заспокоїтися й отямитися. Прагнучи тиші та самотності, я рушила до парку — в ту його частину, що нагадувала дикий ліс, де, зазвичай, майже не було людей.

Незабаром, переходячи дорогу,  я ледь не опинилася під колесами машини. Встигла відскочити на тротуар, вислухала порцію лайки від водійки новенької чорної автівки й подумки погодилася з нею: сама винна, треба бути уважнішою. 

Але те, що сталося далі, викликало повне спантеличення. 

На порожній вулиці мені назустріч ішли дві циганки. Вони явно збиралися підійти до мене — мабуть, щоб виманити гроші, — але раптом завмерли. Одна витріщилася на мене, смикнула іншу за руку й голосно прошепотіла: «Дивись, у неї на руці тавро смерті!». Вони обидві різко розвернулися і майже побігли геть. Я аж зупинилася від подиву. Чому вони так злякалися? Яке ще в мене тавро?

Не встигла я поміркувати над їхньою дивною поведінкою, як сталося дещо іще. Ззаду, абсолютно безшумно, на шаленій швидкості вилетів електросамокат. Похмурий підліток у чорному ледь не збив мене з ніг. Я встигла відсахнутися, а хлопець дивом утримав кермо, опинившись в двох кроках від дерева. Він налякано зиркнув на мене та миттю зник за поворотом. 

Я стояла посеред тротуару, намагаючись прийти до тями. Усього за пів години я двічі ледь серйозно не травмувалася — і це ще мені пощастило. Дуже дивний сьогодні день. Просто якесь аномальне невезіння. Решту шляху до парку я обережно йшла тротуаром,  слідкуючи за дорогою та весь час озираючись. Хотілося якнайшвидше сховатися серед дерев й відчути спокій.

Спустившись нарешті старовинними сходами, що давно почали руйнуватися, я опинилася біля каньйону, серед високих старих дерев і густих чагарників. Повільно пішла довгою стежкою, що тягнулася уздовж урвища. За кілька хвилин почула попереду гучні чоловічі голоси й зупинилася.  Повертатися назад мені не хотілося. Трохи подумавши, я видерлася на досить високу кручу, що знаходилася ліворуч від стежки. Нагорі трохи передихнула і заглибилася у паркові хащі, схожі на ліс. Не хотілося знову когось зустріти, тож прислухалася до кожного звуку.

Йшла довго. Зупинилася лише, опинившись в сутіні велетенських, схожих на несправжні, дерев, під дивним, ніби затягнутим графітово-фіолетовою плівкою,  небом. У мене з'явилося стійке відчуття, що сьогодні зі  мною має трапитися щось іще.   Сьогодні у мене видався непростий день, і подумки я приготувалася до всіляких прикрих несподіванок і смертельних пасток.

Подумала так, постояла трохи серед високих розлогих дерев, прочитала молитву й пішла далі. Не повертатися ж мені у такому стані в будинок, де ніде сховатися від чужих очей.

У парку було тихо й спокійно, пахло вологою землею і прілим листям.

Хащі  все густішали та густішали. Деінде гілки дерев  майже торкалися землі. Іноді гілля зачіпало мене,  царапало  обличчя та руки, але  мені було байдуже. Мої думки весь час змінювалися,  мети не існувало.  Я була налякана й нещасна.

Не знаю, скільки минуло часу відтоді, як я увійшла в парк, але врешті-решт я опинилася в глухому місці, серед щільних  заростей, у сутіні й темряві.  У повітрі дрижали, пливли довгі примхливі тіні, схожі на  напівпрозорі водорості, що гойдаються на дні темного океану.

Небо ховалося за темними кронами дерев. Несміливі сонячні промені  насилу пробивалися крізь густе листя і, не досягаючи землі, гасли, мов сірники.

Незважаючи на щільний морок, я розгледіла неподалік лаву й попрямувала до неї. Сіла, поклавши сумочку та пакет з поминальними пиріжками поруч із собою та заплющила очі.  Миттю поринула у спогади... Згадувала коханого, маму, нещасну поранену сусідку, своє,  майже повністю зруйноване  місто, бабусю й лихі слова Татари Петрівни. Вони ранили мене, і я не могла їх забути.

Сиділа на лаві, згадувала, думала, ніяк не могла заспокоїтися, аж раптом  почула  різке стрікотіння. За мить -  шум пташиних крил і шурхотіння пакета.

Розплющила очі. Велика чорно-біла сорока дзьобала пакет з поминальними пиріжками. Побачивши, що на неї дивляться, пташка застигла.  Коли я простягнула руку до пакета, вона миттю злетіла й вмостилася на гілці дерева. Сиділа там, не зводячи з мене очей і не рухалася.

 Я розкрищила пиріжок. 

— Пригощайся! — сказала їй. — Пом'яни мого коханого на ім'я Сергій! І передай йому привіт, якщо зустрінеш...

Пташка щось прострекотіла у відповідь.  

Я помітила на сусідніх деревах  багато її родичок. Усі вони  спостерігали за мною. Дві чи три невдоволено застрікотіли.

Подумала, що треба пригостити усіх пернатих, тож розкрищила й інші пиріжки.

 Голосно промовила: 

— Пригощайтеся усі! Пом'яніть Сергійка! І передайте йому, що я завжди пам'ятатиму його і... любитиму!

Сороки замовкли.

Я встала та швидко пішла. Сама не знала куди... На очі мимоволі наверталися сльози. 

Спустившись іншими сходами, які охороняли кам'яні леви, я перейшла вулицю й попрямувала до Лебединого озера. Не пам'ятаю як, але  раптом я опинилася на одному з оглядових майданчиків над каньйоном. 

Схилившись над білосніжним ошатним парапетом, я стала дивитися униз.

На дні Смотріцького каньйону буяло життя та текла річка. Іншим разом я замилувалася б живописною природою, але не тепер.  Зараз мене цікавила лише круча.  Я відчувала непереборну жагу смерті. 

Мені було тоскно. Не мало значення, що зі мною буде далі,  житиму я чи ні.  Іноді смерть буває милішою за життя.