Розділ 1. Прокльони

Від очей Тамари Петрівни віяло холодом. Погляд цієї жінки був таким пронизливим і сповненим такої несамовитої люті, що мені стало не по собі. По тілу побігли сироти, серце шалено закалатало, забракло повітря. Такого зі мною ще ніколи не траплялося — я почувалася наче риба, викинута на берег.

Відчула, як на очі навертаються сльози. Щоб не розридатися, підняла голову та швидко закліпала. Мусила за щось зачепитися, стриматися й не розсипатися перед батьками й родичами Сергія. Одне зайве слово — і я б наговорила того, про що шкодуватиму все життя.

Кілька годин тому мого коханого поховали... Його більше не було. Тепер ніщо не мало значення: я існувала, а не жила. Та й чи варто мені жити далі?.. Думки плуталися. Десь у глибині душі я розуміла, що треба триматися та ігнорувати образливі слова Сергієвої бабусі.

Аби бодай трохи заспокоїтися, перевела погляд на велику люстру з кришталевими підвісками. Вона була гарною, мабуть, антикварною. Потім зачепилася очима за високі, кольору свіжої крові, гладіолуси. Вони стояли в масивній вазі біля дзеркала, завішеного чорною тканиною. Чому вони тут, а не на цвинтарі?! Опісля знову подивилася на Тамару Петрівну, почала вдивлятися в її риси. Мала знайти в них бодай щось, що врятувало б мене від божевілля.

Врешті-решт помітила біля її лівого вуха велику рожеву бородавку, акуратно прикриту пасмом чорного волосся.

Вона виглядала настільки недоречною та неприродною на цьому суворому, лютому, але все ще красивому обличчі, що я ледь не захихотіла. Певно, спрацював захисний механізм мого змученого організму. Добре, що вчасно схаменулася.

Ніде правди діти — загрозливий вираз обличчя Тамари Петрівни міг налякати будь-кого. Я й сама злякалася до нестями кілька хвилин тому. 

 Але тепер, через цю безглузду рожеву бородавку, її гнів мене більше не лякав і здавався майже кумедним.

Страх минув. Тепер я дивилася на бабусю Сергія набагато спокійніше, без колишнього заціпеніння.

Помітивши, що я більше не тремчу від переляку й не ковтаю судорожно повітря, жінка застигла. В її очах мигнули здивування, образа та щось іще, чого я не змогла розпізнати. Я стояла, не зводячи з неї погляду. Її ворожість здавалася мені дедалі дивнішою. Раніше я багато чула про бабусю мого загиблого чоловіка, але досі бачила її лише раз, та й то мимохідь.

Вона була високою та міцною, її шкіра темніла від глибокої, майже чорної засмаги. Вільна сукня-балахон додавала постаті жінки ще більшої масивності. Довге смоляне волосся було стягнуте у хвіст на потилиці. Хтось колись казав мені, що вона ніколи його не фарбує, і зараз я з подивом зауважила, що в цих темних пасмах немає жодної срібної нитки.

Тамара Петрівна мала правильні, витончені риси обличчя. Попри літа, вона залишалася б красунею, якби не  маска жорстокості на її обличчі. У голові мимоволі спливли "цікаві" історії, які я про неї чула. Очевидно, саме такою її бачили ті, хто згодом розносив містом і селом моторошні чутки, які,  звичайно ж, вигадували. Люди лякалися цієї люті, обходили Тамару Петрівну десятою дорогою і позаочі називали відьмою.

Про неї шепотілися таке, що  вуха в’яли. Звісно, я ніколи не вірила цим балачкам — безглуздо зважати на забобони у двадцять першому столітті. Наприклад, подейкували, ніби два роки тому вона наслала смертельні вроки на власного чоловіка та сусідську доньку. Сталося це буцімто після того, як її благовірний закохався в ту привабливу молодичку. А ще пошепки переказували, ніби вона накликала прокляття на водія, який збив на шосе її улюблену чорну кішку.

Особисто я не вірила в містику, прокляття чи відьом, але люди ж розповідали… Дехто й справді вважає, що відьми та всіляка нечисть існують. Мабуть, тому й вигадують дивні моторошні історії, у яких хтось на когось образився, а потім помстився, наславши прокляття.

Найбільше мені зараз хотілося тиші та спокою. Зануритися у спогади про коханого чоловіка. Вволю поплакати, виплакати весь біль, але не тут, не при всіх. Мама завжди казала, що плакати перед чужими людьми не варто, що плакати треба наодинці, бо люди бувають різні.

Майже весь час перед моїми очима стояв Сергійко… Мені так хотілося б побути самій або хоча б разом з його батьками.

Але про тишу та усамітнення у великому двоповерховому будинку батьків Сергія годі було мріяти. На похорон приїхало багато його родичів, і деякі з них оселилися в домі. Учора мені навіть довелося ділити кімнату з двоюрідною сестрою загиблого чоловіка, Діною.

Мені не було куди піти. Не було де сховатися.

Тамара Петрівна продовжувала мене ображати. Вона палала люттю та ненавистю, а я мовчала, не відповідаючи на її слова.

Батьки Сергія теж мовчали й не втручалися, тож я залишилася без підтримки.

Тамара Петрівна приїхала із села на похорон єдиного онука, і її горе було зрозумілим. Але я зовсім не очікувала, що вона накинеться на мене, щойно ми увійдемо до будинку.

Усі повернулися з ресторану, де проходив поминальний обід, тихі й засмучені. Я думала лише про коханого та не чекала нічого поганого. Не розуміла, чому його бабуся раптом почала звинувачувати та ображати мене.

Сергій цілих три місяці був моїм нареченим і майже три місяці — чоловіком. На жаль, останні два місяці ми не бачилися.

Він воював «на нулі», а я була далеко від нього, у домі його батьків у Кам’янці-Подільському.  Сергій загинув, виконуючи бойове завдання неподалік  мого рідного міста.

Він був чудовою людиною. Саме таким я його й запам’ятала — порядним, розумним і хоробрим. Він став добровольцем у травні 2023-го. Після демобілізації мій коханий збирався вивчитися на лікаря-реабілітолога, а потім заснувати центр допомоги для всіх, хто постраждав від війни.

Тепер його не було…

Я не могла з цим змиритися. Мені було жахливо, але я намагалася триматися. Усередині мене застиг біль, заповнивши усе моє єство, такий сильний, що мені хотілося кричати. 

Несподівано я втратила відчуття реальності і ніби опинилася в іншому світі — там, де панували тиша й спокій.