Пролог. Чи вірите ви в містику?

Її звали Аня. Ми познайомилися випадково — у Швейцарії, у північній частині Берна. У лісі з чудовими стрункими деревами, що ростуть на крутих пагорбах над смарагдово-бірюзовою річкою Ааре. Неподалік мосту, яким час від часу курсують міські електропотяги, відкриваючи пасажирам краєвиди на наймальовничіші куточки швейцарської природи.

Жовтень добігав кінця, але погода все ще тішила теплом, тож я вирішила трохи прогулятися.

Вона сиділа на білому пластиковому садовому стільці, тримаючи товстий блокнот і кулькову ручку. На спинці стільця висіла невелика жіноча сумочка й інша — тканинна, з яскравим написом німецькою (я не зрозуміла, що саме він означає) та графічним зображенням Цитґлоґґе (Zytglogge) — знаменитої Годинникової вежі в Старому місті Берна.

На землі лежав відкритий альбом. Мабуть, він випав із рук дівчини. На його сторінці кольоровими олівцями був намальований схил над Ааре, поруч валялася коробка з-під них. Дівчина нічого цього ніби не помічала. Вона швидко щось писала в блокноті, час від часу зупиняючись, ніби намагалася щось пригадати чи знайти потрібне слово.

Я розглядала її здалеку. Вона була зовсім юною — тоненькою, тендітною, у чорній курточці, джинсах і кедах. Волосся було зібране у високий акуратний пучок і перев'язане чорною стрічкою. Два тонкі кучеряві пасма вибивалися із зачіски, м'яко обрамляючи її обличчя. Мені здалося, що ця незнайомка  зіткана з відблисків сонячного світла та легкого осіннього павутиння і що вона — так само, як і я — потребує допомоги.

Я зупинилася за кілька кроків від неї. Дівчина мене не помічала. Я не сумнівалася, що вона українка. Не знаю чому, але мені раптом дуже захотілося з нею заговорити. Мені здавалося, що це вкрай важливо. Можливо, через те, що вона нагадала мені доньку однієї моєї доброї знайомої, яка не змогла виїхати з окупованого міста через вагітність і хворобу.

Я зробила кілька кроків. Дівчина озирнулася й нарешті побачила мене. На її обличчі не було ані невдоволення, ані роздратування, ані здивування. Вона просто дивилася на мене — спокійно, трохи відсторонено, так, ніби її думки були десь далеко.

— Вибачте, — ввічливо сказала я. — Я щойно приїхала і зовсім нічого тут не знаю. От ходжу, роздивляюся, милуюся... Мені подобається це місце. Тут так тихо й красиво...

Я подивилася на альбом з її малюнком:

— Ви, мабуть, художниця? У вас гарно виходить!

Дівчина мовчала. Я трохи помовчала разом із нею, а потім запитала:

— Ви ж українка? Чи ні?! Звідки ви приїхали?

Вона не відповіла. Задумливо дивилася кудись удалину. Мені стало ніяково.

— Вибачте, що набридаю вам своїми розмовами...

Я хотіла вже піти, як раптом почула:

— Так. Ви не помилилися. Я з України. — Дівчина говорила дуже тихо. — Уже півтора місяця тут, але так і не звикла...

Вона опустила очі й знову замислилася.

«Яка ж вона сумна...» — подумала я. І раптом теж відчула смуток.

«Чи вірите ви в містику?» — прошепотів хтось поруч зі мною.

Я здивовано озирнулася — нікого поблизу не було. Тільки я та дівчина. Кілька секунд я стояла нерухомо, прислухаючись до тиші. Дмухнув вітер, зашурхотівши сухим жовтим листям. Воно було всюди — під ногами, на гілках дерев, на альбомі, на білому пластиковому стільці. Земля здавалася суцільним золотаво-жовтим килимом. Удалині почувся гул електропотяга, десь неподалік пронизливо закричала невидима пташка.

Я знову подивилася на незнайомку й запитала:

— Ви живете в шелтері? — мені все ще здавалося, що вона потребує допомоги.

— Так, — відповіла вона й нарешті подивилася на мене.

Я назвала їй своє ім'я. Вона сказала:

— Дуже приємно. Аня...

Подекуди на деревах ще залишалося яскраво-зелене листя. Осіння прохолода приємно бадьорила. Я раптом відчула сильний голод і запитала:

— Тут є десь магазин? Мені сказали, що треба вийти на міст і йти вздовж залізничної колії до найближчої станції.

— Усе правильно, — відповіла моя нова знайома. — Він на станції, у підземному переході. — Вона раптом дістала з кишені купюру й простягнула мені: — Тут десять франків. Купіть, будь ласка, мені скотч!

Я мовчки взяла гроші. Саме тоді помітила на її пальці масивний срібний перстень із великим круглим каменем молочного кольору. «Мабуть, старовинний», — подумала я й деякий час не могла відвести від нього погляду.

— Подобається? — запитала вона.

— Так. Він виглядає трохи незвично.

Перстень на Аниному пальці раптом засвітився теплим жовтуватим світлом.

— Торкніться його, — сказала вона. — Він чарівний і дарує спокій.

Я так і зробила, а потім несподівано для себе усміхнулася.

За хвилину я вже прямувала до мосту, неподалік якого була станція. Я йшла не поспішаючи, роздивляючись мальовничі краєвиди й сучасні будинки. Тепер вода в Ааре здавалася вже не бірюзово-смарагдовою, а чистою та прозорою, як скло чи кришталь. Крізь неї добре проглядалося кам'янисте річкове дно. Круті схили берегів укривали дерева з золотистими кронами. Удалині, на тлі ясно-блакитного неба, височіли гори, а між ними й будинками здіймалися тонкі стріли будівельних кранів.

Купивши все необхідне в маленькому магазинчику Coop Pronto, я рушила назад. Кілька разів повз мене проносилися яскраво-помаранчеві потяги, за вікнами яких миготіли обличчя пасажирів. Проминувши короткий тунель, розмальований графіті, я вийшла на лісову дорогу, що вела до шелтера, де мене поселили. Невдовзі звернула на стежку до річки й стала шукати очима Аню.

Майже відразу помітила білий пластиковий стілець, на якому вона нещодавно сиділа, але тепер він був порожній. Аня кудись поділася. Я озирнулася. Нікого...

— Аню! — гукнула я.

У відповідь — лише шелестіння листя. Покликала ще — марно. Я трохи розгубилася. Не розуміла, куди вона поділася.

Почав накрапати дощ. Я підійшла до стільця й побачила на ньому блокнот. Він міг намокнути, тому я взяла його, вирішивши, що поверну дівчині, щойно її знайду.

Але так і не повернула, бо того вечора не змогла її розшукати.