Перстень

Коли учора після обіду Ореста привезли до лікарні, він думав, що помирає. Медбрат швидкої - худорлявий хлопець з довгим волоссям, зібраним у хвіст і одягнений у яскраво червоний костюм, котив медичний візок довгим вузьким коридором Дарницької лікарні. Голова Ореста, який лежав на цьому візку кожного разу боляче билась потилицею, коли колеса візка натрапляли на нерівності підлоги, викладені спеціально для сліпих. Та на ці незручності тоді Орест мало звертав увагу. У ті хвилини окрім страшного болю у серці він майже нічого не відчував. Тоді він із жахом і одночасно дивним спокоєм думав про те, що напевно помирає. Насправді так вважали і лікарка швидкої і ось цей медбрат із зібраним у хвіст волоссям, які за 15 хвилин до цього забрали Ореста з марафону. 

Орест майже добіг дистанцію до кінця. Йому залишалося десь коло трьох кілометрів до фінішу, коли тіло раптом перестало слухатися. 

Орест намагався підняти руку і витерти рясні потоки поту, що затікали прямо у очі, та рука чомусь перестала слухатися. Ноги стали немов чужими. Спочатку литкові м`язи зробились ватними. Дуже швидко дивне оніміння розповзлось немов отрута усім тілом. І лише ліва частина грудей залишилась чутливою. Страшний біль як червона квітка проріс десь з глибини серця. 

Орест ще по інерції намагався бігти деякий час. Та ноги заплутались між собою. Орест застогнав і провалився прямо на гарячий асфальт, стираючи до крові коліна і лікті. Та цей біль він поки не відчував. Світ йому перекрутився догори дригом.

До нього підбігли якісь люди. Хтось викликав швидку. Орест увесь цей час не втрачав свідомості. Усе його єство заповнив біль. Він думав, що то його останні хвилини життя. 

Але Орест помилявся. 

Швидка відвезла його до лікарні. Лікарка швидкої - жінка років сорока з блідим від поганої кави і цигарок обличчям і ніби вицвілими блакитними змореними очима, поставила попередній діагноз - інфаркт міокарда. Але і вона помилялась. На щастя для Ореста. 

Його відвезли у реанімацію, зробили обстеження. І саме тоді виявилось, що немає ніякого інфаркту. 

- А ти бігун, тепер довго будеш жити, - сказав сивий дуже худорлявий кардіолог з блискучими маленькими немов у якогось хижого звірка оченятами. 

Ще він говорив про якісь електроліти. Але з його розлогої і плутаної розповіді Орест зрозумів лише, що у нього сильне обезводнення і усе це можна вилікувати. А ще він зрозумів, що смерть здається цього разу пролетіла зовсім поруч і не змогла його дістати. 

Ореста накололи ліками від яких йому майже одразу захотілось спати. Він вже погано пам’ятав, як його відвезли до палати, як поставили крапельницю. 

Коли засинав, він лише відчував, що йому холодно і хочеться накритись теплою важкою ковдрою. Але його ніхто не накривав, а сил попросити у нього не залишилося. Орест відчував смуток і з цим смутком так і заснув. Заснув міцно і без сновидінь. 

А коли прокинувся серед ночі, то вже не було болю у грудях. Боліли лише стерті до живого м’яса коліна і лікті. 

Орест прокинувся від шурхоту. Щось тихо гупнуло десь у сутінках.

Орест широко відкрив очі і озирнувся. Він знаходився у невеликій лікарняній палаті. 

Поруч з його ліжком ближче до вікна знаходилась ще одна постіль - застелена і порожня. Навпроти було два ліжка - одне також порожнє. А ось на тому, що розташувалось ближче до вікна лежала якась людина, спутана трубками. Щось яскраве, якась зеленава іскринка, гострий промінчик на мить спалахнув і враз згас. Саме у цей час гупнули вхідні двері. Орест повернув голову, але побачив лише смужку тьмяного світла з коридору по периметру дверей. 

Напевно хтось заходив у палату коли він спав, - здогадався Орест. І ось він прокинувся від шуму, який спричинив той відвідувач. 

Орест прислухався до відчуттів. Потім обережно оглянув себе. Пекли рани на колінах і ліктях, а ще десь на зовнішньому боці правого стегна. Трохи тягнуло у шиї. У грудях більше не боліло. Серце стукотіло рівно і спокійно. Ще неприємно тягнуло у правиці ближче до ліктя. Орест скосив погляд і побачив голку у згині коло ліктя і трубку крапельниці. 

Взагалі він відчував себе набагато краще. Йому зовсім не хотілося спати. А ось від чого б він зараз не відмовився так це від кількох склянок коли. У горлі було сухо як у пустелі. Шафка коло ліжка була порожньою. Напевно для того щоб втамувати спрагу, доведеться встати, витягти голку з руки і якось дістатись до вбиральні чи кулера. У лікарні ж повинен бути кулер? Як усі ці люди - лікарі, медсестри, хворі тамують спрагу? Може десь тут поруч є автомат з напоями? Орест жадібно облизав сухі губи і знову подивився на чоловіка, що лежав навпроти. І тільки тепер Орест помітив, що той чоловік дивиться на нього. Широке смагляве, а може землисто-бліде обличчя прикрите прозорою кисневою маскою. Низький лоб, вкритий липким потом. Густе темно-русяве волосся, яке неслухняно стирчить в усі боки. Великі широкі долоні над простирадлом. А ще ось цей пронизливий погляд. Великі зелені очі уважно дивляться на Ореста і раз у півхвилини повільно затуляються, щоб через мить знову відкритись і дивитись. 

Орест обережно витягнув голку крапельниці з руки і тихо застогнав. Потім піднявся на ноги. Підлога була неприємно холодною. У голові трохи затуманилось, та це відчуття швидко минуло. 

Босяком, обережно ступаючи, він пішов до дверей. 

У коридорі було тихо. Чергова медсестра дрімала перед монітором компʼютера. Кулер з водою знаходився коло скляної перегородки. Орест витягнув паперовий стаканчик і жадібно випив раз за разом три повних стакани теплої води. Набравши вчетверте він пити не став, а забрав повний стаканчик із собою до палати. Поставив його на тумбочку поруч з ліжком. Потім ліг. Ще раз глянув на незнайомця. Той лежав з закритими очима. 

Орест почав пригадувати марафон. Як він біг вулицями міста разом з сотнею інших спортсменів. Як потроху випереджав то одного бігуна, то одразу невеликі групки. А ще згадав старигана з довгою сивою бородою, заплетеною у косичку. Тому діду було не менше шістдесяти, а Орест, якому у грудні виповнилося 34 роки яке не міг обігнати того старого. Орест то збільшував темп, то робив відчайдушні ривки, але жилаві литки і жовта майка дідугана так і залишалися попереду. Можливо ось це марне переслідування так вимотало Ореста, але після тридцятого кілометра він почав відчувати що щось пішло не так.