Перстень

Ранок починався, як звичайно. Легка зарядка на балконі, потім – кілометрова пробіжка у прибудинковому скверику. І ось я звично натискую кнопку ліфта і рахую: раз, два, три… Після п’ятого ліфт зупиняється, відкриваються двері – і я вискочу в ранкову прохолоду. На якийсь час забуду про проблеми, які останнім часом валяться на мене лавиною. І кожна б’є все сильніше й сильніше.

Удавкою на шиї висить банківський кредит. А інші борги! Та що там перераховувати! Море всього і все – негатив. Спочатку надіявся, друзі допоможуть, адже стільки разом пройдено доріг! Помилився. Бо як тільки затріщав мій бізнес, став я для них нецікавим. І розраховувати на їхню підтримку – суцільна наївність. Та стараюсь тримати марку. Надіюсь на раптову удачу. Хоча в глибині душі усвідомлюю, що попереду суцільна труба.

Шкода! А як же щастило спочатку! Легко і вдало відкрив фірму, швидко розкрутився, пішов в ріст. Чудово! Так ні, сталася перша осічка. Друг і напарник вирішив працювати самостійно – забрав свою частину з нашого спільного капіталу. На перший погляд, це було нормально. Кожен живе, як хоче. Й життя продовжувалося. Але – на перекіс.

Програв один тендер, другий – і пішло-поїхало. Гроші танули. І жодних перспектив на поліпшення. Просто прокляття якесь! Та все ж спробую вирватися із замкнутого кола. Спробую!

Раз, два, три, чотири – завчено рахує поверхи, опускаючись, ліфт. А я ловлю себе на тому, що п’ятий відлік був давно, але кабіна й далі опускається! Незрозуміло і трохи тривожно. Продовжую рахувати, вже перелякано, і в міру збільшення відліку переляк зростає. Долічив до сотні й перестав. Починаю аналізувати, що ж відбувається. Сон? Та ні. Надто все реально. Що ж тоді?

Світло стало якимось яскраво жовтим, незвичним. Злегка крутиться голова. Пробую натискати кнопки ліфта. Нічого! В очах темніє. Я закриваю їх. І стає легко…

…Тролейбус, як завжди в ранкові години, заповнений вщерть. Та що поробиш, їхати треба. І я кидаюсь у поспішаючий натовп, який прагне будь-якою ціною прорватися в салон «рогатого». Спроба закінчується успіхом. Звичайно, ціною кількох відірваних гудзиків. Та що там гудзики, головне – я їду! Значить, устигну на екзамен.

Через шість зупинок уся ця пасажиромаса вискочить і побіжить до заводської прохідної, а в салоні тролейбуса залишиться пару десятків таких, як я, студентиків. Звільняться місця на сидіннях, і на останні три зупинки до інституту можна влаштуватися з комфортом, що я швиденько й роблю. Сідаю і відчуваю, що під ногами щось є. що, цікаво? О, та це ж гаманець! Нічого собі знахідка! А господаря її вже не знайдеш. Ну, а що там у середині? Відкриваю. Кілька зім’ятих купюр, якийсь лист, записка з номерами телефонів і перстень-печатка. Я про таку мріяв не раз. І ось – на тобі! Приміряв. Треба ж таке! Якраз на мій палець! Оце пощастило!

Радість знахідки злегка затьмарювало усвідомлення того, що тримаю не своє, чуже. Але де тепер шукати господаря? Не стояти ж цілодобово біля заводської прохідної, пристаючи до людей із запитанням: «А не ви забули гаманець?» Зрозуміло, знайдеться немало таких, хто заявить, що це він загубив. І спробуй розберися, хто з них сказав правду.

На тому й заспокоївся. Кинув гаманець до сумки. День видався вдалим. Нормально склав екзамен, хоча, якщо чесно, здорово боявся. Навіть із Нінкою, інститутською красунею домовився про зустріч. І, звичайно, хвастався перед однокурсниками знайденим перстнем. І нічого, що він не золотий, а бронзовий. Якщо начистити – має вигляд багатий!

ХХХ

Молодий чоловіче, що з вами? – почув стривожений голос. – Ви п’яні?  Ні? Може, «швидку» викликати?

Запитання буквально включили мене. Помічаю, що сиджу в кабіні ліфта з легким шумом у голові.

Дяку, не треба «Швидкої». Голова запаморочилась, відповідаю і виходжу з кабінки.

Це ж треба! І примариться таке! Скільки літ минуло, а тут згадалось!

Того дня я відклав свої спортивні заняття. Повернувся в квартиру. У глибині комІрки знайшов свою спортивну сумку, яка валялась іще зі студентських років. Гаманець у ній мирно покоївся всі ці роки. Як, до речі. Й сильно потемнілий перстень-печатка. І записи серед яких телефонний номер.

А що, як подзвонити? Дурниця.напевно. і що я скажу?. Що десь у вісімдесятих знайшов гаманець. То чому відразу не зателефонував?

Так, дзвонити не варто. Хоча, якщо розібратися, від дзвінка нічого не втрачу.

Набираю перший номер.

Слухаю вас! – оживає слухавка.

Поквапливо розповідаю історію з гаманцем. Коли дійшов до перстня, описав його, абонент запропонував негайно зустрітися. І ми зустрілись десь за півгодини. Чоловік довго розглядав перстня.

Бронза! – вимовив я.

Пам'ять! – так  само коротко відповів він і додав: Пам'ять про друга. Він врятував мене в Афгані. Сам загинув. Сьогодні він відзначав би іменини.

Чоловік сидів, мовчки погладжуючи перстень. А потім сказав:

Дякую! Для мене цей перстень дорожчий золота. Будьякого. Ще раз – спасибі тобі! Ну, давай знайомитись. Може і я буду тобі чимось корисним?

Той вечір ми закінчили пізно в ресторані. Пом’янули його друга Сергія. А заодно виявилося, що в нас багато спільного, в тім числі і в бізнесі. Знайомство продовжувалося. Ми стали діловими партнерами. З його допомогою я погасив борги. Наша тепер спільна фірма набирає обертів.