Частина 2.

Гострий кінчик тонкого леза з легкістю розтинав мою плоть. Невимовний біль зводив з розуму, а почуття знемоги і страху змушували жадати якнайшвидшої смерті…

У своїх снах я бачила цей момент не раз, і тепер, дивлячись на те, як старанно останній Аскетар підбирає зброю для мого розчленування, намагалася не згадувати й не думати про те, що буде далі.

- Як тобі все це вдалося? Як зміг так довго ховатися від варти? – запитала, щоби бодай якось відволіктися.

Хоча відвести погляд від блискучої сталі зі скривавленим руків'ям було важко.

- Хочеш надурити ворога – вберися в його шкуру, – веселе. - Ти й не уявляєш, який це цікавий досвід! Замінити одного з новачків офіцерів насправді було не складно. Довелося лише трохи забруднити руки. Зате так я завжди залишався в курсі того, як ідуть справи з розслідуванням. Часом трохи хвилювався і навіть ревнував. Дракон – погана пара. Не хочу, аби після пробудження моя люба Наста страждала від почуттів до нього. Така прив'язаність — небезпечна.Однак, маємо, що маємо. Зараз я нічого не зміню: часу обмаль. Утім у майбутньому обов'язково знайду шанс вдосконалити ритуал і зробити так, щоб органи не зберігали пам'яті про попереднього власника.

Он воно що! Тепер зрозуміло, чому нас із Аленом намагалися розсварити. Моїми почуттями до нього Вільяму навряд чи вдалося би керувати. А от контролювати стосунки із псевдопрофесором, до того ж спільником — значно легша робота.

- А що з формою? Тією, в якій ти був, коли тебе поранила одна з жертв, – згадала, що саме вона стала нашою першою вагомою зачіпкою, яку, втім, детективам чомусь так і не вдалося розкрутити.

- Своєю я не ризикував. Украв зайвий комплект зі складу й давно його знищив, — недбале.

- Гаразд, це зрозуміло. Проте не так важливо, як те, яким чином ти...

- Дізнався про нього? — насмішкувато здогадливе. - Франк Ратекса був моїм далеким родичем вигнанцем. По батьковій лінії. Зі зрозумілих причин про нього ніхто ніколи не згадував. І не згадав би, якби я зміг приховати особливість свого дару. Але ця магія виявилася надто складною в контролюванні й вивченні. Батьки дізналися і, ясна річ, злякалися. Вони як представники вищої знаті чудово розуміли, яка це небезпека і відповідальність. У першу чергу для них самих. Темна магія в нас заборонена, її використання карається законом, а ще це велика ганьба для роду. Аскетари менше всього бажали заплямити своє ім'я. Тож аби цього не сталося, батько віддав мені всі копії досліджень давно померлого родича, в надії, що ті допоможуть мені взяти під контроль нову силу. Він і близько не уявляв, чого вартуватиме йому ця помилка.

- Життя, — прошепотіла здогадливо.

- Так. Саме так! Я помстився, але з вигодою для роду. Аскетари навіки залишаться в історії народу як віддані імператору слуги з ідеальною честю й репутацією. Зрештою, цього вони й хотіли, коли прирікали на смерть свою молодшу доньку, — тон чоловіка став злим. - Вона з'явилася на світ штучним чином і лише тому, що голова сім'ї прагнув "виправити" свого неідеального сина. Обмін магією, якщо чула про таке. Небезпечна справа, теж заборонена. А найбільше тому, що часто смертельна. Дитину з пробірки не так шкода... Але я шкодував. Любив як рідну сестру. Вона й була мені рідною.

- І що з нею трапилося? Нещасний випадок...

- Не був нещасним випадком — її позбулися! Наста виявилася "пустою". Не пощастило, — злісний сміх. - Це добряче підісрало батькам плани. А ще стало їх кінцевим вироком. Вже тоді я знав, що помщуся. Роками виношував у своїй голові план, готуючись до моменту розплати. Однак готовий був добродушно відмовитися від цього, коли випадково натрапив на свою малечу в столиці. Впізнав її шрам на зап'ястку — наслідок невдалого падіння з гойдалки... Якби лиш тато одразу погодився впустити її додому, залишити в минулому всі свої помилки й попросити пробачення... Всього цього не було б. Та він зволікав. І його зволікання вартувало життя моїй Насті. Бідолашне дівча! Скільки ж воно натерпілося!

Голос убивці тремтів, як і його бліді руки, що міцно стискали руків'я холодної зброї. Він підняв на мене божевільний затуманений погляд і невесело всміхнувся, промовивши:

- Та цього разу все буде по-іншому. Я поверну її й захищу від кожного, хто наважиться скривдити.

- Мені шкода твоєї сестри, справді. Але твій план — безумство, в якому я не хочу брати участі. Зараз ти шкодиш мені точно так само, як твої батьки зробили це з Настою. Хіба не бридко від самого себе? — щоки обпалили пекучі сльози відчаю.

- Замовчи! — попереджувальне шипіння. - Я не такий, як вони. Ти не знаєш, що кажеш.

- Ти ще гірший. Бо чомусь уявив, наче маєш владу вирішувати людські долі. Як і твої батьки, — перейшла на крик, за що отримала ляпаса.

Боляче.

І шкірі, і серцю, і тілу, і душі... дуже боляче.

- Я співчуваю тобі, хоч і ненавиджу, водночас. Та моя смерть нічого не змінить, — прошепотіла втомлено.

- Зараз ми це й перевіримо, — стиха кинув Вільям, а тоді, щойно місячне сяйво залило собою кімнату, заніс наді мною ніж.

Моя смерть підступила до мене і щедро залила груди колючим страхом. Стояла зовсім поруч і дихала своїм глибоким холодом, відбираючи мій кисень і важкістю вкриваючи легені. Я заплющила очі, приготувавшись до спалаху болю й до зустрічі з рятівною темрявою. Однак раптом печера здригнулася, наче від землетрусу. Чоловік не втримався на ногах і припав до землі, впустивши зброю. А тоді ми разом жахнулися гучного реву, що розлився всією залою, відлунням відбившись від стелі.

- Трясця! Невже це він? Невже не встиг... Ні... Ні! — закричав Вільям, опісля злякано кинувся до монстра, який лежав поруч на сусідньому вівтарі.

Підхопивши штучну людину на руки, він узявся тікати, миттю забувши про мене. Проте після другого землетрусу стіна навпроти посипалася, пропустивши до печери гігантський полум'яний стовп. Вогонь наздогнав утікача й охопив усе його тіло, викликавши істерично-болісний крик. Навіжений некромант і його безбожне творіння за секунду просто на моїх очах зникли в помаранчевому світлі, піймані тією смертю, що ще мить тому стояла біля мого узголів'я.