Розділ 9. Частина 1.

Мій нічний жах став реальністю.

Я знову опинилася в оточені слизьких кам’яних стін, відмежована від рятунку сталевими ґратами. Час потягнувся помалу й змучено, він катував мене невідомістю і стабільною тишею. Ніхто не приходив і не говорив зі мною. Їжу в пакетику приносив старий кістлявий пес. Спершу мене це веселило, але потім здалося очевидним знущанням.

Я розуміла, чого добивається Вільям. Йому важливо було знесилити мою віру і знищити надію. Бо душі, прив’язані до цього світу його не цікавлять. Саме тому я намагалася триматися. Знала, що в потрібний момент Ален обов’язково знайде мене. Опиниться поруч і змусить забути про всілякі страхи й небезпеки.

Ці думки гріли мені серце й душу. Але вічно морити себе самопереконанням і самообманом не вийшло. Тільки боги знають, скільки часу пройшло – день, два, три, а, може, більше – перш ніж я почала потроху впадати у відчай.

Він накривав мене швидко й упевнено. Наче маленька грозова хмарина в ясному небі, поступово розростався, стискаючи своїми пазурами груди. Спочатку я піддалася звичайним сумнівам, згодом не змогла стримати мовчазних сліз, а коли одного ранку (чи то вечора або ж дня) я прокинулася від укусу щура, мої нерви здали.

Я ридала, як маленька загублена в натовпі дівчинка. Голодна, холодна, спрагла й розбита. Я молила богів, щоб це пекло якнайшвидше закінчилося, та воно продовжувало мене підкорювати і, здавалося, мучило цілу вічність.

Я робилася п’яною й безумною від затхлого запаху своєї в’язниці. Божеволіла від холоду, що помалу гриз мої кістки. Проклинала свої сни, через оманливі солодкі картинки, які зникали, вартувало розплющити очі.

Ніхто до мене так і не прийшов. Ніхто мене не врятував, не допоміг. Лише худий і сивий пес, наче той наглядач, невтомно приносив мені хоч якийсь харч. Але щодень його ставало дедалі менше. Мене відверто морили голодом.

Якось раз пес не прийшов. Я прочекала кілька годин, не менше. Але він так і не з’явився з тією клятою торбою в зубах.

Я впала у ще глибший відчай.

Пройшло чимало часу, перш ніж звуки чужих кроків вирвали мене з тривожного забуття. В очікуванні жаданої їжі підлізла до решітки, втім навпроти стояв не…

- Пес учора здох, – радісно повідомив мій персональний кат. - Довго протримався. Я робив ставки на серпень, а він он як протягнув.

- Прийшла година «Х»? – прохрипіла я насмішкувато.

- Маєш кепський вигляд, – чоловік присів навшпиньки, просунув руку крізь ґрати, обвів пальцями мої запалі щоки.

- Твоїми стараннями.

- Я можу все припинити, – тихе і п’янке.

Повірте, справді п’янке, бо я не вірила, що витримаю ще бодай один день.

- То зроби це, – розсміялася не своїм голосом.

- Ще рано. Я прийду завтра.

Ця проклята обіцянка майже не налякала мене. Голод був настільки сильним, що все моє тіло скручувалося від ниття шлунку й болю в животі. Я насправді чекала цього моменту. Чекала, коли все це безглуздя закінчиться, попри розуміння того, що моя зневіра – відверте самогубство. Він цього й домагається.

Домігся…

Я не зможу й надалі терпіти ці невимовні тортури.

Я здаюся.

Наступного ранку мене розбудив сморід. Розплющивши очі, уздріла біля свого обличчя того самого (а, може, й не того) дохлого щура і – о, боги! – не стрималася. Я тонула в безмежному океані голоду, й ця тваринка… Цей гризун здався мені порятунком.

Я була готова вп'ястися зубами в його брудне смердюче тіло, проте не встигла.

Знову звук неспішних кроків, а тоді щасливе:

- Ну як ти?

Жадібно заховавши щура під те, що з надзвичайним перебільшенням називалося ковдрою, туманним поглядом окинула бадьорого кретина.

- Чую, що діло пахне… мертвечиною, – скривився той.

- Зроби вже те, що повинен! Позбав мене нікчемного задоволення бачити твою сучу пику.

- Ой! – награно обурливе. - Добре, що язик я запозичив у іншої панни.

Вільям підійшов до решіток і кілька секунд потому позбувся замка. Посторонившись, він махнув рукою, пропускаючи мене вперед.

- Нумо, бігом! – скомандував щасливим тоном.

Несміливо вийшла вперед і, ледве переставляючи кінцівками, подолала сходи. Знеможеним ногам і тілу вони здалися майже неосяжною перепоною. Слідуючи вказівкам убивці, я пройшла до вже знайомої зали. Пустої, похмурої, проте з двома кам’яними вівтарями. На одному з них лежало щось дивне.

Підійшла ближче і точно жахнулася б, якби мала на це сили.

Переді мною лежала істота, зшита з різних людських частинок. Це виглядало моторошно, навіть гидко. Особливо її розпорені груди.

- Красуня, правда ж? Не вистачає лише однієї деталі.

- Ти – божевільний! – видихнула я очевидне.

- Я – геній. Хоч і не приховую, що насолоджуюся смаком помсти. Всі, кого я вбив, заслуговували цього, як ніхто інший.

- Знаю. Ліліт, Джесіка, Астра, Сара, Тена – всі вони стали причиною смерті Юрі. Чи, правильніше сказати, Насти? – всміхнулася.

Вільям важко зітхнув і штовхнув мене до вівтаря. Щойно я опинилася на його жорсткій і холодній поверхні, взявся приковувати руки й ноги.

- Наяла, – колюче. - Не раз уже пошкодував, що не вбив її одразу. Втім, ці знання тобі не допоможуть. Ніхто не допоможе. Хоч мені тебе шкода. Справді.

- То чому ти обрав мене? – гірке. - Якщо шкода, чому робиш усе це? Я ж не зробила нічого поганого, на відміну від усіх інших.

- От тому саме ти. Точніше, твоє серце. Таке добре й невинне. Не заплямоване зверхністю, жадобою і вічною злобою; не осквернене жорстокістю... Наста була хорошою людиною, точно як і ти. Вона, до слова, багато розповідала про вашу недовгу дружбу. Я радів, що в неї є людина, здатна захистити, допомогти й підтримати. Сам бачив, яка ти… В ті короткі моменти, коли ви з батьком приїжджали до нас додому. Ти нагадувала мені її. Мою любу Насту, – в очах навіженого заблищали кристалики сліз.

- Чому ти все це робиш? Я розумію – помста. Але це? – поглянула на тіло поруч. - Це ненормально.