Частина 3.

Поява нових зачіпок піддала роботи слідчим, а особливо Алену, котрий раніше люб’язно запропонував пану Остіну Люттеру поміч некромантів, що стоять на службі в синейського імператора. Тож дракон був змушений на певний час покинути мою компанію, замінивши себе вже знайомими Кресом і Мретом. Зізнаюся чесно, за хлопцями я встигла скучити, однак ці почуття й поруч не стояли із сумом, що я відчувала через відсутність особи, котра дивним чином спромоглася стати невіддільною частинкою мого життя. Впертою, суворою, несправедливою, трохи самовпевненою і… затишною частинкою, чого вже приховувати.

Дім, як і весь острів, без генерала здавалися мені пустими. Проте я знайшла, чим себе зайняти. Знову занурилась у навчання, намагаючись наздогнати все те, що ганебно й недобросовісно пропустила. А втратила я, мушу визнати, чимало. Відповідно всі подальші самотні вечори й ранки проводила за книгами. Робота була невеселою й марудною, однак не давала зациклитися на непотрібних речах.
Наприклад, убивствах, нових зачіпках, думках про Юрі чи… на лордові Редвейнові.

Незабаром мені стала надокучати ще одна маленька, втім неприємна, проблема. В академії оголосили про святковий благодійний щорічний бал, за який я ненароком забула. А, отже, не знайшла ні сукні, ні пари. У мене, звісно, залишалося три дні на пошуки компаньйона, та й вільних красенів довкола ходило чимало. Втім серцю не потрібен був жоден із них. Воно чекало лише одного.

Того, що зараз переймався значно важливішими проблемами.

Розуміючи це, я не стала тривожити дракона всякими мізерними проханнями. Через батька дізналася, що некроманти в процесі вивідування потрібної інформації, а сам генерал затримався в Синеї: політичні справи нагадали про себе дуже невчасно. Тож довелося розв'язувати проблему з балом самостійно.

Питання з убранням і зачіскою владнувала швидко. На роль компаньйона взяла одразу двох своїх охоронців – із ними мені бодай приємно спілкуватися. Навіть встигла лот для аукціону організувати: мати привезла мою улюблену дитячу ляльку, зроблену на замовлення в єдиному екземплярі. Навіть погостювати ненадовго залишилася. З нею пустий самотній будинок став жвавішим.

- Ти дуже змінилася, – завважила родичка, щойно ми розмістилися в холі біля каміна.

Осінь впевнено й швидко підкорила собі погоду й тепер щедро сипала дощі та пускала перші грайливі морози.

- Сподіваюсь, у кращу сторону? – всміхнулася, зробивши ковток гарячого чаю.

- Ти подорослішала. Очі дивляться по-іншому, голос звучить по-іншому, уста всміхаються теж по-іншому. Більше не бачу в тобі тієї похмурої вічної тривожності. Я рада.

- Просто… чимало різного відбулося останнім часом. Я опанувала свій страх, навіть поборола його завдяки підтримці однієї людини.

- Тож мені варто дякувати Алену? – насмішкувате.

- Мамо! – обурилась, але однаково не зі злості. - Що ж, мабуть, він усе-таки заслуговує на маленьку подяку.

- Абсолютно точно. А ще на твою згоду: такого чоловіка – гріх утратити.

- Я не розмовлятиму про це з тобою…

- А зі мною? – долинуло з порогу раптове.

Повернула голову й уздріла втомлену персону дракона. Ледве втрималася, щоб не скочити на ноги й не побігти його обіймати. Це здалося недоречним. І не лише тому, що тут була присутня моя мати, а й тому, що ми… загалом, у нас доволі складні стосунки.

- Гадаю, мені вже час спати, – родичка звелася на ноги й, підморгнувши мені, попрямувала до гостьової спальні.

Генерал мовчки її випустив, а тоді наблизився до мене. Сусіднє крісло знову перестало пустувати.

- Я сумував, – відчула на собі легкий, як лоскіт, теплий погляд.

- Я теж, – не стала ховати.

- То що, я заслужив на твою згоду? – геть не очікувала, що він насправді почув і повторить це незручне запитання.

Тема наших стосунків – складна. Тут важко збрехати, а ще важче – бути прямолінійною. І що ж відповісти?

- Я не...

- Для початку погодься стати моєю парою на завтрашньому святі. А все більш серйозне – згодом, – перебив Ален спокійно.

Звідки він знає про бал? І хто сказав йому, що я вільна?

Менше з тим! Це не грає жодної ролі, коли з’явилась нагода нарешті побути разом. Без важких розмов про слідство, без страшних здогадок про вбивства, без колючих сперечань і смертельних загроз… З останнім не впевнена, але щиро на це сподіваюся. Бо мені, як будь-якій іншій леді, хочеться простої романтики, бодай якогось перепочинку від усіх начасних проблем.

- Залюбки, – кивнула й заховала переможний усміх у чашці з чаєм.

Упевнена, Крес і Мрет лише зрадіють моїй раптовій зраді.

- От і чудово! – генерал відкинув голову на крісло і заплющив очі.

Я не відмовила собі в задоволенні трохи ним помилуватися. Хотіла запитати, як пройшли його останні дні, чи все добре вдома й на роботі, чи не голодний він… проте не стала. Боялася порушити цю й без того короткочасну ідилію. Момент склався чарівний і, на жаль, рідкісний. Тому я просто мовчала, просто дивилася, просто була поруч із ним.

Важко збагнути, коли цей чоловік спромігся так міцно засісти в моєму серці. Коли він став зоною мого комфорту, коли привласнив собі всі мої думки.

Невдалих моментів між нами назбиралося значно більше, ніж вдалих. Ми постійно сварилися й рідко мирно насолоджувалися компанією одне одного. Та, зрештою, я таки втрапила у халепу, під назвою «закоханість». Не скажу точно, коли це сталося. Під час нашої першої зустрічі на імператорському святі? Чи, може, в момент першого поцілунку? Чи в тій картинній галереї? Або ж іще пізніше?

Хай там як, я програла цю боротьбу. Магія істинної пари то чи мої справжні почуття – різниці немає, бо я однаково не уявляю тепер свого існування без генерала Редвейна.

Щойно збоку почулося тихе сопіння, обережно звелася на ноги й пішла діставати із шафи ковдру. Спершу подумала збудити Алена, проте він так солодко дрімав, що не стала цього робити. Тільки вкрила і, грішним ділом, відбила на зморщеному чолі поцілунок.