Розділ 8. Частина 1.

Яким би сильним не було моє вічне бажання сперечатись із драконом у намаганні довести йому свою правоту та автономність, це нехитре діло довелося відкласти у дальній ящик, поки вся моя увага, час і думки були зайняті слідством.

Уже наступного дня візит до відомства довелося повторити. Детективи якимось чином владнали питання з Наялою Пертісон, і я навіть не хотіла цікавитися, як саме вони це зробили. Шосте чуття нашіптувало, що цей метод може бути далеким від поняття «законний», а ставати співучасницею злочину мені не хотілося. Принаймні свідомо. Продовжу вірити, що робота, котру маю здійснити сьогодні, цілком легальна. Хоча це надто очевидний самообман, бо застосування мого дару проти волі людини є незаконним втручанням в особистий простір, що вимагає покарання.

Мені його, ясна річ, не випишуть. Усе-таки дію в інтересах корони й варти, проте від дорікань власної совісті ніхто захистити не в змозі, на жаль. Але ж цю саму совість вийшло ненадовго підкупити думкою про цінність власної вигоди.

А власна вигода очевидна – моє життя.

До підозрюваної нас із Аленом проводив детектив Люттер, позаяк батько мав свої справи в палаці. Лорд Редвейн люб’язно запропонував себе на роль підстрахування, адже вчора під час нашого з ним тренування (я пробувала самостійно викликати ведіння й розривати контакт із ними) стався один прикрий випадок. Побачене виявилося настільки разючим, що моя свідомість мене ненадовго покинула.

Позитивний момент полягає в тому, що я таки навчилася контролювати прихід і відхід дару. Але є й негативне відкриття: я не вмію стимулювати картинки конкретно потрібного спогаду й доводиться переглядати все, що транслює магія. Так, наприклад, за першої спроби, я побачила дитячі дні Алена, його ігри з друзями й заняття з дерев’яним мечем. За другої – пристрасний поцілунок із незнайомою молодою леді в якихось кущах. Це мене збентежило, розізлило й, на диво, змусило ревнувати. Однак і тут вдалося без пригод повернутися до тями. Проте втретє я перенеслася на поле бою і стала свідком страшних жорстоких убивств і смертей. Надовго мене, ясна річ, не вистачило. Вже після другої відрубаної макітри противника, свідомість під впливом вражень мене покинула.

Дракон, очевидно, ледь яйце не зніс від хвилювання, відтак наполіг на своїй присутності під час зчитування пам’яті Наяли. Я перечити не стала.

- Ваш час не обмежений. Ми підлили їй у воду снодійне, тож вона проспить іще десь три-чотири години, – попередив пан Остін, відмикаючи металеві двері до кімнати тимчасово ув’язненої.

- Прошу, без подробиць, – попередила, скривившись (хоча всі зайві подробиці я вже почула), а тоді увійшла до невеличкого приміщення з одним ліжком, тумбою, маленьким вікном під стелею й туалетною кабінкою в кутку.

- І що тепер? Мені піти чи можна залишитися тут? – розгублено зам’явся на місці пан Люттер.

- Як хочете, – я присіла на краєчок ліжка немолодої жінки й уважно вдивилась у її втомлене похмуре лице.

З моменту відвідування того табору пройшло чимало часу. Багато облич стерлося з моєї пам’яті, і це не виняток.

Кинувши короткий погляд на Алена й упіймавши його легкий ствердний кивок, торкнулася руки підозрюваної й заплющила очі.

Глибоко вдихнула. Потягнулася свідомістю до її свідомості й уже за мить зі спалаху світла виринула в перший спогад. На жаль, не той, що був мені потрібен. Маленька дівчинка, слухаючи батьківську сварку, забилась у шафу й тихо плакала, притискаючи до грудей іграшкового зайця. Аби не витрачати задарма свого часу, я спробувала зосередитися на своїх спогадах, щоби продемонструвати магії приблизно те, що волію побачити. І через кілька секунд це спрацювало. От тільки мене перенесло в кабінет директорки, де Наяла просто знайомила жінку з кандидатами на роль кухарів.

- Знову не те, – прошепотіла, щойно зрозуміла, що жодної корисної слідству інформації не бачу й не чую.

Незабаром спогад змінився. Я залишилася в тому ж кабінеті, однак цього разу пані Пертісон влетіла до приміщення захекана й злякана.

- В нас проблеми, – заявила вона з порогу. - Наші дівчатка скоїли страшну дурницю.

- Що сталося? – спокійно поцікавилася директорка, відклавши в сторону якісь папери й склавши руки на грудях.

- Ліліт, Джесіка, Астра й кілька інших панянок скинули зі скелі Юрі…

В мене на мить зупинилося серце. Юрі? Вона… мертва? Я пам’ятаю цю дівчину: ми з нею гарно потоваришували ще в перший день табірної зміни. Інші дівчата часто знущалися з неї. Власне, ми так і познайомилися: я захистилася, а потім ще подарувала одну зі своїх суконь замість старої розірваної. Всі ці роки я думала, що вона живе разом із братом, якого знайшла після довгої розлуки. Принаймні, вона говорила, що збирається зустрітися з ним після завершення робочого контракту.

- Хто така ця Юрі? – директорка нахмурилася, проте жодної бурхливої реакції не подала.

- Помічниця нашого головного кухаря.

- Що ж, те, що сталося, не повинно вийти за стіни цього табору! Збери всіх причетних тут за десять хвилин, іншим повідом, що розпускаємо зміну. Нехай завтра батьки заберуть своїх дітей, персоналу виплати потрійний аванс і ще докинь зверху за неговіркість.

- А як же бути з тілом? – несміливе.

- Забудь про нього. Дно біля скель вкрите камінням, а хвилі сьогодні достатньо сильні, щоб зробити дівку невпізнаваною. Зрештою, це просто безрідна слуга…

Просто слуга?

От стара потвора! Я б сама її зі скелі спустила.

Спогад розмився, а згодом знову змінився. Цього разу ми опинились у вітальній кімнаті. Наяла й директорка стояли з опущеними головами перед заможними чоловіком і жінкою, що сиділи навпроти з суворими виразами обличчя. Я впізнала їх: батько інколи навідувався в гості у справах і брав мене з собою. Та, наскільки мені відомо, ця пара трагічно загинула у власному особняку багато років тому.

Особняк! Он, звідки мені відомі ті стіни з картин! Це інтер'єр дому Аскетарів.