Частина 3.

- Вона не реагує… – чулося геть далеке, наче з-під товщі води.

Я сама здавалася собі водою. Була хвилею, що блукала по океану рідкої темряви; була маленькою каплею, що губилася в нескінченному вирі. Я була всім і нічим водночас.

- Понад годину… – знову втрутився в мій спокій хтось сторонній.

Його голос лунав звідусіль і з’являвся нежданими спалахами. Він тривожив, хвилював, манив… Я силкувалася знайти його джерело, та ніяк не могла сформуватися в одноціле. Частинки мене розтікалися по невагомому простору, змушуючи почуватися розібраною лялькою або ж… водою.

Як довго це тривало – важко сказати. Можливо, всього мить, а, може, цілу вічність. Зрештою, я таки опритомніла. І коли це сталося, першим, кого я побачила, був Ален.

Чоловік дрімав у кріслі навпроти ліжка, де я лежала. Під його очима залягли темні круги, кількаденна щетина різко контрастувала з відтінком шкіри, а одяг, здавалося, після закритого мистецького вечора так і не змінився. Генерал виглядав не просто втомлено, він був насправді змореним, і мені його стало по-справжньому шкода.

Що ж до самопочуття – воно значно покращилося. Зникло запаморочення і відчуття нудоти, очі дивилися на світ ясно, голова не боліла. Докучала лише легка слабкість у тілі.

Поглянула у вікно. Вулиця дивувала око мальовничим світанком. Сонце ледь-ледь виступало з-за горизонту, розливаючи по чистому блакитному небу помаранчево-жовті фарби. Від цього кімнату наповнили яскраві теплі «зайчики». Один з таких відбився на напруженому обличчі дракона.

Я поглянула на нього – й не змогла відвести погляд. От такий домашній, беззахисний і сплячий він здавався досить… милим. От тільки зморшки, які залягли на його чолі, мене страшенно дратували. Вони паплюжили гарячу аристократичну красу Алена. Саме тому я обережно сповзла з ліжка й тихо, як досвідчений хижак, наблизилася до лорда. Потягнулася рукою й обережно розгладила злочинні складки.

- Так значно краще, – мовила веселим шепотом і здригнулася, щойно мою руку піймала мозолиста рука чоловіка.

- Згоден. Здоровою ти подобаєшся мені значно більше, – хрипло підтакнув дракон, розплющивши свої прекрасні очі.

Дивна річ: більше мене не дратувала присутність «ворога», не злив його дотик і начисто відпало бажання сперечатися чи прогнати чоловіка далеко й надовго. Хоча останнє було лише частковою правдою, позаяк у світі аристократів вважається моветоном присутність неодруженого чоловіка у спальні незаміжньої панни. Зараз я була в повному праві влаштувати істерику й звинуватити генерала в зазіханні на мою честь. Проте не збиралася цього робити, менше всього бажаючи влазити в черговий конфлікт.

- Чому ви тут? І чому в такому вигляді? – поцікавилася, обережно вивільнивши свою кінцівку.

- Ти нічого не пам’ятаєш? – втім не здивовано поцікавився лорд Редвейн.

- Ні, – похитала головою, присівши на краєчок ліжка.

- Ти перенесла відкат, внаслідок розірвання зв’язку з напівкровним інкубом.

- Що?

Сказати, що ця новина мене шокувала, означало би применшити свої відчуття. Та вона ледь щелепи мене не позбавила!

- Я весь час дивувався: як так вийшло, що до мене, попри наш, хоч і слабкий, зв’язок, ти не відчувала абсолютно нічого, окрім голої неприязні. В той час, як абсолютний незнайомець пробуджував у тобі винятковий інтерес і почуття глибокої симпатії. Хай який божевільний цей світ, у кохання з першого погляду між тобою і цим сумнівним типом вірилося складно. Можеш назвати це шостим чуттям, але я з самого початку підозрював, що тут щось не так. От тільки не міг зрозуміти. Що саме.

- Олівер… – я ковтнула важкий клубок, що застряг у горлі. – використав на мені свої чари?

Мене ця звістка здивувала, обурила, проте не розбила. Згадка про пана Сайрекса більше не бентежила, як це було раніше, не пробуджувала в серці трепетних почуттів не навіювала ватяно-солодкої мрійливості. Я сприймала його як абсолютно сторонню, малознайому людину, якою він для мене був раніше й залишається досі. От тільки важко було збагнути, що його спонукало до таких дій і якою була його мета.

Це питання я й озвучила дракону наступним.

- Ми зловили цього гада й допитали. Інформації вдалося добути не надто багато, але та, що є, підтверджує мої здогадки про призначення ритуалу, котрий прагне провести наш серійник. Але про це згодом. Олівер Сайрекс, а точніше Ксав’єн Монтенор, перебуває на території Мардору незаконно. Він звичайний хансерійський бідняк, якому запропонували вигідний заробіток. От тільки він і сам не розумів, на кого й задля чого працює. Виконував різні доручення, в тому числі й відповідав за ту посилку, яку ти нещодавно отримала, а натомість на його банківський рахунок щотижня надходили виняткові суми. Підозрюю, посаду в академії він отримав теж далеко не чесним трудом, але з цим ми ще розберемося. Найважливіше те, що тепер зв’язок, який існував між вами, більше не діє. Отже, вбивця не може за тобою спостерігати й контролювати ситуацію, як це було раніше.

- Все це не пояснює, для чого комусь зваблювати мене магічним чином, – скривилася, позаяк це навіть звучало бридко й безглуздо.

- Гадаю, саме так вони намагалися убезпечити тебе від щирої закоханості, – усмішка прояснила обличчя лорда. - Розумієш, як ми вже говорили, для ритуалу потрібні жертви, не прив’язані до цього світу, а що може бути сильнішим за зв’язок між двома закоханими, ще й істинною парою? Правильно, нічого. Під владою інкуба ти б не прив’язалася до мене надто сильно, що дозволило б убивці з легкістю закінчити почате.

- Отже, мені достатньо закохатися у вас чи будь-кого іншого, щоб врятувати своє життя? – здивувалася.

- «Будь-кого іншого» можна опустити. Але, в цілому, це саме так і працює. Хіба що вбивці принципово потрібна саме ти.

- Мені, чомусь, здається, що так і є, – зітхнула. - Не дарма ж він так відчайдушно за мене чіпляється. Але я не розумію, чим заслужила на таку «честь».