Розділ 7. Частина 1.

Поза контекстом і за будь-якої іншої ситуації я б неодмінно висловила автору полотна своє глибоке захоплення. Але цього разу ні унікальність, ні висока майстерність, ні неповторність цієї картини мене не чіпляли. Принаймні так, як хотілось би.

Я застигла на місці, ніби пам’ятник самій собі, й боялася зайвий раз навіть вдихнути. Погляд прикипів до моторошного зображення, рука сама собою потяглася до грудей, наче хотіла переконатися, що моє серце зі мною. Бо там, куди гляділи настрахані очі, його не було. Лише чорна вирва з багровими плямами.

Я вдивлялася в кожен міліметр того полотна й відчувала дивне дежавю. Здається, я вже десь щось подібне бачила. От тільки не могла збагнути, що й де. Сукня, котру передав достатньо детально художник, у мене колись точно була. Я пам’ятаю ці маленькі троянди й розсип смарагдів, пригадую, як раділа, коли вперше її вдягла. То, здається, було свято відкриття першої табірної зміни.

Проте інтер’єр, що слугував фоном, належав до геть інших спогадів, більш давніх, як мені здалося. Спомин про нього літав у моїй голові, от тільки я не могла його піймати, хоч як би старалася. Він розтікався, як туман крізь пальці.

Я почувалася безсилою й розбитою, мене щомиті все більше підкорював відчай, а ще холодна злість. Я втомилася від цих дурних попереджень, втомилася боятися, втомилася чекати чогось… Якщо вбивці потрібне моє серце, нехай прийде і забере його. Годі з мене вже цих знущань!

Підкорена пекучою злобою, я схопила в офіціанта, що завмер неподалік, із таці ніж і кинулась до картини. Все, годі ігор, настав час грати по-серйозному.

- Мередіт! – спробував упіймати мене лорд Редвейн, але я ухилилась.

І під обурені крики пана Кермана надряпала на полотні те, про що думала.

«Прийди й візьми!»

Ніж порізав мені шкіру, але я й не відчула, підкорена виром найрізноманітніших почуттів. І мені було глибоко начхати на свідків цього інциденту й на те, що про мене подумає Олівер. Натомість я знала – була впевнена, що послання знайде свого адресата, де б він зараз не був.

Обвела затуманеним поглядом залу, не промайнувши жодної постаті. Хтось дивився на мене з жалістю, хтось – зі здивуванням, хтось – розгублено, а дехто навіть обурено. Останні, мабуть, ставили зіпсований витвір мистецтва понад його смислом і посланням, що я не могла засуджувати, бо сама раніше визнала, що в художника – справжній талан, хай як би хижо це не звучало.

- Мередіт! – почула, мовби з пелени туману. - Мередіт! – мене легко струснули за плечі.

Нарешті я сконцентрувала погляд на цій людині й почала поволі приходити в себе.

- Алене… – прошепотіла хрипло і сконфужено.

- Ти як? – стурбоване.

Я відчула гарячі пальці на своїй руці й мимоволі здригнулася.

- Я стомилася, – прошепотіла.

І Редвейн одразу зрозумів, що на увазі я мала далеко не цей вечір, хоч він теж на це вплинув.

- Ми знайдемо його, чуєш? Я знайду, обіцяю! – тихо та рішуче промовив той, відбивши на моєму чолі короткий поцілунок.

Двері різко відчинилися й до зали ввійшли вартові на чолі з паном Остіном Люттером.

- Усім залишатися на своїх місцях! – віддав наказ останній. - Хто покине залу без мого дозволу, гарантую, вже до ранку отримає запрошення на невимушену бесіду у столичному відділку.

Гості схвильовано зашепотілися, хтось почав обурюватися, але я не концентрувала на них своєї уваги довше, ніж секунду.

- Що як він тут? – припустила тихо.

- Його тут немає, – прозвучало впевнене. - Він мав би передбачити наслідки свого вчинку. А от спільник, цілком імовірно, серед нас. І якщо це справді так, ми його знайдемо.

Я здригнулась і знову обвела поглядом публіку. Всі ці люди здавалися невинними. Дивлячись у їхні очі, я не бачила нічого дивного, тобто ворожого чи підозрілого, лише страх і розгубленість.

- Ходімо звідси, – Ален потягнув мене кудись, підозрюю, подалі від людей.

Мені й самій хотілось опинитись у якомусь спокійному самотньому місті. Більше в мені не горів вогонь азарту від думки про унікальну виставку і геть зникло бажання милуватися ексклюзивними полотнами. Тепер це здавалося не начасним, абсолютно далеким від дійсності. Голову діймали геть інші думки: я вперто намагалася згадати. Здавалося, у зображеному фоні ховалася якась важлива підказка. І я просто не мала права нею знехтувати.

Ми зайшли до однієї з пустих кімнат на другому поверсі. Її повністю заливала темрява, котру миттю злегка розвіяв вогник, створений лордом Редвейном і запущений під стелю. Світла магія давала не багато, проте достатньо, щоб ми орієнтувалися у приміщенні й бачили одне одного.

- Сідай он там, – мені вказали на неширокий диван у центрі кімнати, котра, схоже, виконувала роль малої вітальні.

Сам дракон тим часом наблизився до графина з водою й наповнив нею одну склянку, яку згодом простягнув мені.

- Дякую, – відповіла, зробивши кілька невеликих ковтків.

- Ти в нормі? – досі тривожне. - Виглядаєш надто блідо й руки, чомусь, холодні.

Я відчула, як пальці чоловіка невагомо торкаються моїх.

- Просто перехвилювалася, – всміхнулась невесело.

- Потрібно перев’язати рану.

Лиш тепер згадала про поріз, який, на щастя, виявився не глибоким і не надто серйозним. Але дискомфорт таки приносив. Саме тому я слухняно дозволила лорду про мене попіклуватися. Жодного разу не пискнула, поки він промивав, знезаражував і накладав пов’язку на рану. Лиш мовчки заворожено спостерігала за його впевненими рухами.

І не тільки за цим, якщо вже говорити чесно. Мене приворожував зосереджений вираз його обличчя, залитого теплим тьмяним світлом єдиного вогника; чарували його тонкі губи, зараз міцно стиснені в задумливості й, мабуть, незадоволенні останніми подіями; магнітили погляд густі вії, під якими ховалися прекрасні очі кольору сонця.

І раптом ці очі поглянули на мене. Наші погляди зустрілись і надовго так завмерли, наче розмовляли одне з одним окремо від тіла й свідомості, мовою, відомою тільки душі й серцю. Це було дивно, а ще трохи ніяково, проте затишно й досить природно.