Частина 5.

- Не знав, що синейські вельможі настільки страшні дикуни! – не втримався від їдкого Олівер, опісля глянув на мене, значно м’якше додавши: - Якщо вам неприємно сидіти з цією ящіркою, можете пересісти до мене. Зрештою, це ж наше побачення.

Передостаннє слово чоловік наголосив по-особливому. Я ввічливо всміхнулася та піднялась, аби змінити місце положення, однак важка рука миттю лягла мені на талію й потягнула до низу.

- Нічого особистого, просто оберігаю свою… – о боги! Вони ще навіть не починали сперечатися, а вже дістали зі своїми наголосами-натяками, - підопічну.

Здається мені, генерал хотів сказати дещо геть інше, проте цього разу я поглядом дала зрозуміти, щоб той не переступав межі ще більше. Інакше мені теж може ввірватися терпець.

На щастя, мовчазний натяк зрозуміли правильно.

- Дивне у вас розуміння слова «оберігати», – насмішкувате. - Запевняю, Мередіт зі мною у цілковитій безпеці.

- Я б не погодився…

- На її честь, на відміну від вас, я не зазіхаю, – професор кинув красномовний погляд на мою талію, де досі була надійно зафіксована рука лорда.

Я вже настільки звикла до безсоромств декого особливо дратівливого, що всі його нахабства пропускаю повз належну увагу. А дарма, бо деякі вчинки синейця долають усякі кордони пристойності.

Взяти навіть, як приклад, наш недавній поцілунок…

Ну все! Годі вже про нього думати, Мередіт! Схаменися, інакше бути лиху.

Я обережно відсунулась, позбуваючись чужої кінцівки. Лорд Ален цього разу пручатися не став і слухняно мене відпустив. В кареті запанувала гнітюча тиша, і я відчула, як палають мої щоки. Перед Олівером почувалася страшенно незручно, адже довгоочікуване побачення вкінець зіпсувала присутність Редвейна, котрий почувався так, наче все з самого початку йде за планом.

Його планом.

- Обіцяю, це більше не повториться, – незграбна спроба вибачення за незваного гостя, згодна. Але ж я не винна в тому, що обставини склалися саме так.

- Так прямо відмовляти людині в наступних побаченнях вкрай непристойно, – завважив нахабно дракон.

- Ще одне слово – і на всі свої пропозиції ви теж чутимете лише відмову, – завуальовано пригрозила тому.

- А я більше й не проситиму, – спокійне, що заставило мене насторожитися – і не дарма: - просто братиму те, що й так належить мені.

- Перед тим не забудьте обов’язково надати всі необхідні для підтвердження власності документи, – не стрималась від їдкого.

- Надам, щойно ти поставиш відповідний підпис.

О-о-ох! Як він мене дратує! Колись точно не стримаюсь і вдамся до грубої сили. Я хоч і маю багато терпіння, та воно, на жаль, не безмежне.

До потрібного місця дісталися десь за пів години їзди. Маєток пана Кермана розташовувався ближче до замістя у спокійному районі для заможних людей. Величезна приватна територія вміщала паркувальну зону для карет і стайні для коней, вдалині виднілися хазяйські приміщення та невеличкий сад. Вікна першого поверху розливали по дворі яскраве світло в той час, як інші два – ховалися в темряві ночі.

Гостей на вулиці не було, лише декілька слуг, візники й охорона. Лорд Ален першим вискочив із нашого транспорту й галантно подав мені руку.

- Вам теж допомогти, чи самі впораєтеся? – насмішкувато звів погляд на професора дракон.

- Сам, – прогарчав той, просто зістрибнувши на землю й подавши мені лікоть. - Леді.

- Дякую, – під суворі витріщання генерала, обхопила пана Сайрекса під руку й дозволила повести мене всередину будівлі.

- Ваші запрошення! – біля входу нас перепинив високий плечистий чолов’яга в чорній уніформі.

- Будь ласка! – я простягла два сріблястих платинових квиточки.

- Проходьте!

Ми з Олівером ввійшли до маєтку й через кілька кроків озирнулися на дракона. Вартовий, який перевіряв перепустки, низько вклонився і махнув рукою, запрошуючи гостя увійти до будинку. І це без жодних квитків чи дзвінків на кристал зв’язку. Я навіть не чула, щоб ці двоє про щось домовлялися.

Неймовірно!

- Як ви це зробили? – здивовано буркнула, коли генерал нас наздогнав.

- Колись і в тебе вийде, – підморгнули мені, мабуть, не збираючись дати іншої відповіді.

Я лиш похитала головою й потягнула своїх супутників до виставкової зали. Звідти вже долинав тихий звук музики і неголосний шум натовпу. Високі двостулкові двері виявилися гостинно відчиненими й демонстрували товариство високородних леді й лордів у вишуканих вбраннях. Хтось милувався картинами, хтось зайняв фуршетну зону, а хтось насолоджувався приємними розмовами-дискусіями.

- Які люди! – вигукнув власник виставки, рушивши в нашу сторону. - Генерале, маю за честь приймати вас у своєму будинку!

Я вкотре здивовано витріщилася. Чого цьому драконові всі кланяються й говорять із ним так, наче бога побачили? Він же навіть не мардорець. Звідки його взагалі знають?

- Леді Мередіт, як же давно я вас не бачив! – звернув свою увагу на мене пан Керман.

- Я теж сумувала, – всміхнулася щиро, подавши чоловікові руку для невагомого чергового поцілунку.

- Поділюся з вами маленьким секретом: на цій виставці сьогодні присутня картина з вашим портретом, – понизив голос до змовницького шепоту чоловік, - дещо дивна, проте від цього не менш прекрасна.

Я здригнулася й здивовано поглянула спершу на пана Кермана, а тоді, чомусь, на дракона.

- Де вона розміщена? – похмуро поцікавився Ален.

- Ще поки ніде. Власник наказав мені відкрити її гостям лише після появи леді Хезенвік.

- Вона в залі? – чергове похмуре.

- Так, у самому центрі, прикрита…

- Заберіть її звідти! – наказ.

- Але ж я не маю права! Цей витвір мистецтва повинен побавити весь світ!

- Я нікому не давала дозволу мене малювати. Саме тому демонстрація цього полотна є незаконною без моєї прямої згоди, – додала спокійно.

- І ви цю згоду мені не дасте, – частково питання, частково ствердження.