Частина 3.

Обіцяні квитки були в мене на руках вже наступного дня. Батько вдав, що все так і планувалося, однак тон голосу видав його забудькуватість нотками здивування. Та я не поставила йому це на карб, бо чудово розуміла, що чоловікові й без того на роботі щодня гвалтують мізки. Моє бажання виконали – і на тому дякую.

До слова, в розслідуванні за останні кілька днів відбулися значні зрушення. Частково, саме це стало причиною відбуття лорда Редвейна до його рідної імперії. Генералу повідомили, що в таємних імператорських архівах Синеї відшукали старезний фоліант із описом чогось схожого на той жах, що творить наш серійник зараз. Це не могло не тішити, особливо паралельно з новиною про те, що слідчі також відшукали Наялу Пертісон – відповідальну за робочий персонал, котрий працював у тому сумнозвісному літньому таборі. Жінка постаралася зробити все, щоб її не знайшли. Принаймні, не зробили це надто швидко й легко. Та коли до справи беруться люди секретного підрозділу, де в принципі працюють кращі з кращих, все неможливе перестає таким бути.

Тож найближчим часом у детективів з’являться нові зачіпки, і якщо серед самих слідчих чи міської варти досі є зрадник, він обов’язково дізнається про це і якось та й проявить себе. Так, Наялі Пертісон доведеться зіграти роль приманки. Ризикований крок, проте необхідний. Наближається чергова повня, отже, зовсім скоро, імовірно, з’являться нові жертви. На зволікання часу більше нема. Його в принципі не було з самого початку.

Подібне пожвавлення змусило мене почуватися більш напруженою. Я розуміла, що злість ворога може вилитися у щось не менш трагічне, ніж усі ті жахливі вбивства. Ба більше, мене тривожила думка, що цього разу й сама можу постраждати. І відсутність генерала аж ніяк не додавала впевненості й хоробрості. Попри наявність вартових, я не почувалася сповна захищеною. Не знаю, як так вийшло – можливо, зустріч зі страхітливою й безумовно небезпечною постаттю дракона так на мене вплинула, – але, здавалося, лише поруч з лордом Аленом я можу бути в цілковитій безпеці.

Гадала, щойно він зникне – жити мені стане набагато легше, однак думки весь час мимоволі сягали його дратівливого образу. Хоча, в основному, підкидали бентежні картинки того романтичного вечора й нашого поцілунку. Щоки зводило полум’ям від сорому й перед очима одразу поставав образ пана Сайрекса. Його п’янкий аромат переслідував мене всюди, як і шовковий голос чи принадна усмішка.

Обидва чоловіки стали моїми постійними нічними примарами, змушували почуватися нікчемно.Здавалося, наче я перебуваю між двох вогнів. Один мене надзвичайно вабить, цікавить, ні на секунду не полишає думок, проте не чіпає в глибинах душі нічого особливого. А інший – бентежить, злить, інколи навіть лякає, проте заспокоює моє навіжене серце й дарує почуття захищеності та спокою.

- Ви сьогодні сама не своя. Все гаразд? – стурбувався Крес, вирвавши мене з глибинних роздумів.

- Якщо душевні метання з емоційною нестабільністю й ідейною прірвою в голові можна назвати нормальним станом, тоді так, я в нормі, – відповіла втомлено.

- Що це вона щойно таке сказала? – стиха уточнив Мрет.

- Що немає настрою, – коротко кинув тому друг, викликавши в мене слабку усмішку.

- Ви не стомилися так увесь час за мною ходити? – поцікавилася співчутливо. - Це не набридає? Хоча, ні, неправильне запитання… Як сильно вам вже остогидла ця ваша робота? Говоріть сміливо, не соромтеся.

- Ми знали, на що йшли. Наш обов’язок – служити імперії й імператору. Якщо така його воля – ми її виконаємо. Ваша компанія – справжня нагорода в порівнянні з тим, які накази доводиться виконувати іншим, – байдуже знизав плечима Мрет.

- Але я б залюбки з цими особами помінявся місцями, – через деякий час додав сором’язливо Крес, пояснивши на мій подив: - Не хочу вас образити, але іноді найважчий шлях приносить більше задоволення і користі, ніж той, що здається легшим. Ми з тих, кого готували як управних бійців, тож, попри загрози і страх, сміливо б пішли в бій, якби в нас такий вибір був. З вами вигідно й комфортно, гроші платять, небезпек і ризиків, майже, ніяких… Однак, це не те, від чого в жилах стигне кров; не те, що приносить нам задоволення і паморочить адреналіном голову; не те досягнення, яким можна вихвалятися; не те, що можна назвати справжнім жаром гострого перцю… Тому обираючи між легким і приємним, я б обрав друге.

Я задумалась. У словах вартового був сенс. Мені певною мірою теж потрібно зробити свій вибір, от тільки обидва варіанти складні, хоча загальна ситуація з Олівером здається простішою. От тільки зараз я до такого не готова. Та що там! Я ще декілька днів тому розглядала Алена як найлютішого ворога, а тепер з великою натяжкою і лише про себе, але все ж називаю його другом.

Другом, до якого відчуваю крихти симпатії. Дрібненькі такі. Майже мізерні. Практично відсутні…
Прокляття! Ну для чого він тоді поцілував мене? Цей поцілунок лиш ускладнив і без того тяжку ситуацію. Тепер усе настільки незрозуміло, що я навіть не розумію, чого конкретно не розумію.

- Я сказав щось не те? – схвильовано почухав потилицю Крес.

- Ні. Навпаки, дуже влучні слова, – заспокоїла хлопця.

Подібний стан мучив мене ще декілька днів, та, зрештою, загубився у вирі щастя і збудженої схвильованості перед майбутньою подорожжю до маєтку пана Кермана. Хоча здебільшого я раділа зустрічі з Олівером Сайрексом. Так, ми бачились на лекціях, і доволі часто. Однак, поспілкуватися наодинці на нейтральні теми шансу так і не випало. А мені б дуже хотілося опинитися з ним знову в неформальній атмосфері, відчути цю особливу близькість.

Вечір п’ятниці перетворився на масштабний показ мод. Вартові зайняли місце незалежного журі, а я демонструвала всі можливі вечірні образи, які тільки змогла скомпонувати з тих речей, що були в моїй шафі.

- Надто відверто!

- Надто темно.

- Надто яскраво.

- Ви, наче вчителька…

Ще б це журі було менш вимогливим і не таким критично налаштованим – ціни б йому не було, а так забракувало всі шість суконь, які я мала з собою.