Частина 2.

От тільки прикидатися перед іншими і брехати самій собі – це різні речі. І якщо ззовні я нічим не видавала свого збентеження, то всередині мене відбувалося величезне виверження емоцій. Через боротьбу двох протилежностей – тієї, що терпіти не може Алена і тієї, яка відчуває до нього певну симпатію, – я весь день була розгублена, нечітко відповідала на парах, увесь час втрачала уважність, іноді завертала не в той коридор… Загалом, розсіяність стала епіграфом дня.

- Її, часом, ніхто не прокляв? – тихо запитував Мрет у Креса.

- Ні, – насмішкувато відповідав Крес. - Це в неї дівоче…

Вартові продовжували хвостиком ходити за мною, при цьому дотримуючись розумної дистанції, але я однаково чула відгомін їх розмов. Інколи самій робилося смішно, інколи просто не звертала уваги.

Коридором розлився голосний шум дзвінка: сигнал сповістив про початок заняття. А я саме доходила до потрібної авдиторії, тому пришвидшилась.

- Яка приємна зустріч! – почула знайомий голос і перевела погляд на його власника.

- Так, справді. Не очікувала вас тут побачити, – всміхнулася пану Сайрексу, завмерши біля дверей.

- У мене тут заняття, – насмішкувато пояснив той. - Як я розумію, з вашою групою.

- Ой! – здивувалася, злегка зашарівшись. - Схоже я була не надто уважною, коли дивилася в розклад. Тепер ви мене покараєте за запізнення.

В академії вже давно встановили досить суворі правила для студентів, котрі заходили до авдиторії водночас або після появи викладача. Адже запізнення в аристократичних колах заведено вважати моветоном і відвертим проявом неповаги. Саме тому керівництво нашого навчального закладу винайшло чудовий спосіб виховування в юного покоління пунктуальності й, мушу визнати, цей метод гарно працював. Принаймні раніше так точно. Адже мало кому приходилась до вподоби перспектива прибирати вольєри або ж чистити загальні туалети на території навчальних корпусів. І це лише вершина айсберга. Бувало, особливо винним особам наказували виступати в ролі «піддослідних мишок» на різних заняттях. Ось тут по-справжньому робилося страшно за тих бідолах. Я колись стала свідком того, як одному зі старшокурсників викладач «подарував» прокляття «Жаб», а потім невмілі першокурсники намагалися його зняти. Бідолашний випускник до вечора сам ледь не став жабою, дарма що весь день ними плювався.

Загалом, зараз перед моїми очима промчалися всі можливі невеселі перспективи. Аж холодом обдало.

- Гадаю, ми можемо якось по-іншому владнати цю ситуацію, – підморгнули мені змовницьки.

- Як? – зацікавилася.

- Пообіцяйте мені ще одне побачення, – пан Сайрекс підійшов ледве не впритул, огорнувши своїм дивовижно-запаморочливим запахом. - На свій сором, за ці кілька днів я встиг за вами засумувати.

З насолодою заплющивши очі, я зробила глибокий вдих. Думки в голові сплутались, тіло зробилося млявим, і я, майже п’яно, кивнула.

- Скоро в мене на руках будуть квитки на закритий мистецький вечір пана Кермана, – поділилася новиною. - Можете скласти мені компанію. Буду щиро рада.

- От і домовились, – тихе. - А тепер заходьте. Я трохи зачекаю і ввійду слідом.

- Дякую! – видихнула щасливо і зникла за дверима кабінету.

Мою мрійливу персону проводили то здивованими, то насмішкуватими, то співчутливими поглядами. Мабуть, передчували, що невдовзі зустрінуть мене десь поблизу жіночої вбиральні в образі прибиральниці. Але ж я знала, що моє покарання насправді видасться набагато приємнішим. І від цього посмішка ставала ще ширшою.

- Не подобається мені цей тип. Підозрілий він якийсь, – похмуро зауважив Крес, який вмостився праворуч мене.

- Але закоханість ви граєте вправно, – хихотнув Мрет зліва.

- А хто сказав, що я прикидаюсь?

Вартовий збирався на це щось відповісти, втім двері відчинилися, впустивши до приміщення професора Сайрекса. Його серйозний, непроникливий вигляд ні капельки не нагадував нещодавню грайливість і більше не демонстрував хитру парубоцьку усмішку. Здавалося, перед нами стояв зовсім інший чоловік. І ця швидка зміна образу мене по-справжньому вразила. От би мені вміння ідеально керувати своїм тілом та емоціями! Щастю не було б меж.

Півтори години пролетіли, на диво, швидко. Я ніколи не любила уроки історії, та, мушу визнати, пан Олівер володів дивовижним умінням зацікавити. Чим, в принципі, могли похвалитися далеко не всі представники викладацького складу.

Покидала авдиторію я щасливою й замріяною, залишилося тільки нагадати батькові про нашу домовленість. Чим довше він зволікатиме з покупкою квитків, тим меншим стане шанс потрапити на це ексклюзивне дійство. А мені дуже хотілося б.

Закриті мистецькі вечори відбуваються вкрай рідко. На них невідомі талановиті майстри – чи то художники, чи то скульптори, чи то ковалі або хто ще, – виставляють на показ свої ексклюзивні творіння. Ніхто й ніколи не знає, ким є їх автори: ім'я, вік, стать - усе засекречено. Інколи окремі експонати продають, іноді дозволено лише милуватися. Від цього виставка набуває особливого значення. Справжні поціновувачі мистецтва, ніколи не втрачають змоги побалувати око чимось рідкісним і залюбки викидають чималі суми грошей за змогу відвідати подібний вечір.

І я не є винятком. Проте вперто не розумію, чому справжні епохальні таланти, принаймні деякі з них, так жадають залишатися інкогніто. Чому не кричать на весь світ, що є творцями чогось настільки надприродного, чогось витонченого й філігранного, чогось ексклюзивного, чогось геніального? Не вірю, що їх не долає жага до визнання чи марнославства. Хоча насправді подібних темних майстрів, як їх в народі називають, вистачає на те, аби щороку проводити приблизно дві-три грандіозних виставки. А це вже не мало.

Святі люди!

Або ж, навпаки, надто мутні особи.

Творити прекрасне й унікальне, натомість не вимагаючи ні визнання, ні слави, ні бодай якоїсь матеріальної винагороди можуть або цілковиті нерозважливі генії, або ті, хто має справи з законом чи пов’язаний із чимось більш небезпечним.