Розділ 6. Частина 1.

Серця живих істот – ось, що було в посилці.

Цілий букет.

Нанизані на металеві шпажки й обгорнені в подарунковий папір, перев’язаний червоною атласною стрічкою, до якої була прикріплена листівка зі словами: «Пам’ятай, твоє серце належить мені!».
По тілу побігли мурахи, вартувало згадати події дворічної давності. Весь той пережитий жах і відчай. Здається, я досі відчуваю біль тих ран, що залишили по собі рожеві шрами в мене на грудях. Не хочу переживати це знову.

- Звідки цьому гаду знати, де моя кімната? – запитання було риторичним, проте генерал відповів, вказавши на очевидне.

- Вбивця або ж його спільник, вочевидь, перебувають на території академії.

- І що нам робити?

- Нічого, – байдуже. - Просто чекатимемо його подальших дій.

- Це безглуздо! – розізлилася я. - Перше його попередження досі рубцями паскудить мою спину. А друге дало зрозуміти, що я ніде не можу бути в цілковитій безпеці. Навіть в одному із найзахищеніших місць імперії. А ти просто пропонуєш мені не зважати?

- Нарешті ти позбулася надокучливої формальності у звертанні до мене, – всміхнувся нахабно дракон.

- Невже це так вплинув на тебе наш…

- Мовчіть! – розізлилась іще більше.

Невже він достоту збирався згадати при свідках про те, що між нами нещодавно сталося? Боги, це мене неймовірно обурює! І взагалі, тема нашої розмови очевидно завертає не в той бік.

- Схоже, це все-таки була разова акція, – розчаровано скривився Ален.

- Як і ваша адекватна поведінка! – заявила в тон. - Прикидались ви гарно. Я, справді, повірила.

Крес і Мрет розгублено переводили погляд з мене на лорда Редвейна й геть нічого не розуміли. Як ми так швидко втратили нитку розмови й зі серійного вбивці перейшли на особисте?

- З тобою я завжди чесний, – серйозне, - але ти надто емоційна, імпульсивна, непостійна й часто поводишся, як дитина. Саме тому не розумієш і не сприймаєш нормально моєї поведінки.

- Це я дитина? – обурилась. - Та ви… Ви… Мене страшенно бісите!

- Чим? – зухвале.

Я збиралася в деталях і з почуттями пояснити «чим саме», одначе стулила рота і глибоко вдихнула. Моя поведінка зараз і справді нагадує дитячу. Та й що я йому відповім? Що він дратує мене просто тому, що дратує? Що не можу терпіти його присутності, сама не знаю, чому? Це буде, по-перше, смішно, по-друге, цілковитою брехнею, бо ще пів години тому я не хотіла покидати терасу його будинку, готова «терпіти» цього дракона скільки завгодно.

- Гаразд, – цього разу підколювати мене ніхто не став. Розмова повернулася до попереднього русла: - Я спробую простежити шлях посилки і з’ясувати особу відправника, хоча впевнений, це буде не легко.

- А мені як бути? – поглянула розгублено на генерала.

- Просто поводься так, наче нічого не сталося. Продовжуй навчання, грайся в залицяння з цим професором, але не надто загравайся: не хочу потім убити його на дуелі, – зверхня посмішка.

- Яка самовпевненість! – фиркнула.

- Я серйозно, – вже без посмішки додав дракон: - Нам потрібно розізлити вбивцю, аби він скоїв помилку. Очевидно, що йому не на руку твоя закоханість. Ти сама говорила: цьому гаду потрібні люди, не прив’язані до реального світу. А що може бути сильніше справжнього кохання?

- Тож ви пропонуєте мені… – я замовчала й невпевнено видала: - закохатися?

- Тільки якщо в мене, – грайливе, - в іншому разі просто вдай.

- Ви божевільний.

- Ні. Просто без тями від тебе.

Я почервоніла чи то від злості, чи то від збентеження. Відвела погляд, тяжко зітхнула й тихо попросила:

- Гаразд, завдання зрозуміле. Тепер можете вже нарешті зникнути? Всі троє. На вулиці давно пізня ніч, а в мене завтра нелегкий день.

Вартові поглянули на лорда Редвейна, зловили ствердний кивок і зникли. Дракон чомусь зволікав.

І мені вистачило б нахабства знову попросити його звалити, однак гість рухнувся першим.

Він звівся на ноги, активував портал, але, перш ніж зникнути в ньому, занурив руку в кишеню штанів і дістав звідти срібний ланцюжок із червоним півмісяцем. Простягнув мені.

- Що це? – поцікавилась недовірливим тоном.

- Те, що захистить.

- А більше інформації можете дати?

- Ні. Просто носи це завжди на собі.

- А якщо відмовлюсь? – зухвале.

- Ми не можемо передбачити, на що вбивця наважиться наступного разу, – замість відповіді кинув наостанок дракон, вклавши в мою долоню дар.

І просто зник. Зробив крок у портал, навіть не попрощавшись.

У кімнаті враз стало якось самотньо. Я розгублено впала на ліжко й потупила погляд у стелю. День видався просто божевільний. Політ на драконі був приголомшливим, але верхом божевілля став наш із Аленом поцілунок.

Такий солодко-терпкий. І невимовно ніжний.

Перший.

Від згадки про той божевільний момент мене накрило жаром. Заплющила очі й чомусь усміхнулася. Згадала свої відчуття…

Збентеження, схвильованість, бажання... Але не відразу, не огиду, не злість чи роздратування.

Не розумію. Що зі мною не так? Чому настільки важко визначитися із власними думками, поведінкою й емоціями? І як бути тепер із Олівером? Після того поцілунку мені здається, наче я його зрадила, хоча між нами нічого серйозного нема й не було.

Як і з Аленом.

Тож, чи стачить мені нахабства просто вдати, наче нічого не відбулося між мною й драконом цього невимовно прекрасного й водночас жахливого вечора?

Гадаю, що так. Цілком стачить!