Частина 5.

- Майте на увазі, в мене сьогодні не найкращий настрій, тому краще не зліть.

- Нічого нового, все як завжди. Стабільністю мене важко здивувати, – підколов той.

- То куди поведете мене цього разу? – зігнорувала слова дракона.

- О-о-о, це буде точно креативніше якоїсь пекарні, – самовпевнено заявив той.

- Ну побачимо! – я всім своїм виглядом демонструвала відверті сумніви.

- Ходімо! – чоловік витворив новий портал і галантно подав мені руку, затягнуту в білу шовкову рукавичку.

Фиркнувши, показово склала руки за спиною й зробила крок у невідомість.

Мені в обличчя відразу дмухнув холодний вітер. Він розтріпав зачіску й пробрався під сукню, защипавши ніжну шкіру. Я здригнулась і обхопила себе руками у спробі зігрітися. Гнівно поглянула на лорда Редвейна й застукотіла зубами:

- А в-ви не мог-гли поп-передити, що т-тут так хол-лодно?

- Пробач, не подумав, – зніяковіло почухав потилицю чоловік і миттю оточив нас тепловим бар’єром.

Холод поступово відійшов, тіло перестало труситися, і я нарешті змогла оглянути місцевість. Попереду розкинулась величезна зелена галявина. Десь геть далеко виднілася розмита лісова смуга, позаду нас у місячному сяйві поблискувало широченне русло якоїсь річки, і жодного натяку на цивілізацію. Навіть обрисів міста не було видно.

- І справді, – зашипіла я, - оригінально. Ви мене викрали, чи як?

- Хотів би, але ні. Ми неподалік мого острова, – зізнався Ален.

- І що ми тут робимо?

- Поки що, просто стоїмо, – реготнув той.

- А й справді, містер Очевидність! Без вас я цього б не зрозуміла.

- Радий допомогти, – мені зобразили жартівливий поклін, опісля більш серйозним тоном попросили: - Стій тут!

Генерал відійшов від мене на добрі кількадесят метрів і, зупинившись, почав раптом знімати з себе одяг.

- Що він коїть? – здивувалася я, миттю розвернувшись спиною до незрозумілого й обурливого дійства.

Щоки запалали, і я приклала до них холодні долоні, силкуючись остудити внутрішній жар. Не знала, куди себе діти від сорому, і починала дратуватися через неясність ситуації. Що то за побачення таке дивне?

Раптом мені у спину врізався настільки шалений порив вітру, що ноги на інерції пройшли кілька кроків уперед. Злякано й, разом із тим, здивовано розвернувшись, вп’ялася поглядом у просто гігантське крилате чорне створіння, покрите матовою лускою і гострими наростами на могутній спині та хвості. З величезних ніздрів ішов дим, медові очі світилися в темноті ночі, мов дві ясні зірки; гострезні пазурі розпороли землю під собою, а нахабна страхітлива морда, схоже, зобразила усмішку.

- А щоб ти провалився! – вилаялась я шоковано, подолавши в собі їдке бажання зірватись на біг.

Дракон… Ні. Драконище тим часом простягло до мене своє ліве крило, уклавши важкий тулуб на землю.

- Хочеш, щоби я туди залізла? – запитала тихо, та мене почули й навіть зрозуміли.

Драконяча голова ствердно кивнула й скосила очі на імпровізований підйом.

- О-о ні! Я туди точно не сунуся. Нема дурних!

- Не бійся! – прозвучало гортанне.

Здригнувшись, відступила на крок. Як він це зробив? Як заговорив зі мною не роззявляючи рота?

- Хіба забула про наш зв’язок? – нагадали насмішкувато. - І годі вже там стовбичити! Я тобі не зашкоджу.

- Здуріти можна! – знову промовила сама до себе.

Не розумію, звідки в мені взялася сміливість, я таки виконала волю генерала. Себто полізла вгору по рельєфному крилі, шкодуючи, що не вдягла зручніший одяг. Добре хоч довгі панталони додумалася натягнути. Не зовсім естетичний одяг, зате комфортно.

Вмостилася на твердій могутній спині й міцніше вхопилася за невеличкий тупий наріст, звісивши ноги з обох сторін, як при кінній їзді. Тіло дракона, на диво, виявилося доволі теплим. Додатково мене продовжував захищати від холоду раніше активований лордом бар’єр. Тому холоду я не боялася.

Поки що, геть не розуміла, чого чекати від цієї авантюри. Все тіло здригалося в передчутті чогось… мабуть, неймовірного. Вся моя злість і неприязнь тимчасово кудись зникли, залишивши лиш голу цікавість.

А потім ми злетіли.

Різко та швидко. Так, що я навіть не одразу усвідомила, де ми знаходимось. А знаходились ми високо над землею, між м’яких сірих хмар.

Подив змішався зі страхом. Я швидко дихала від викиду адреналіну й не могла повірити, що лечу. Ми летимо. Від висоти перехопило дух, а місяць здавався таким близьким і великим, що, мені думалося, варто простягнути руку, і я зможу торкнутися його шершавої поверхні.

- Подобається? – знову пролунало в моїй голові приємно вдоволене.

- Ще б пак! – видихнула, з захватом оглядаючи дивовижний простір знизу.

Наче в казку якусь потрапила. Краса, не зрівняна ні з чим у світі.

Ліси, поля, озера, річкові русла – все це здавалося геть крихітним, абсолютно інакшим.

Я засміялася, дзвінко й весело, сповна насолоджуючись цією дивовижною подорожжю. Ми долали десятки кілометрів за якісь там мізерні хвилини. І зовсім скоро опинилися біля Ефесту, пролетівши повз гору Лінь-Шей.

Острів світився, наче дірявий ліхтарик, а люди здавалися повільними мурахами. Ми підлетіли до двоповерхового будинку, що знаходився в центрі поселення, оточений великим пустим простором, куди й приземлився дракон. Як я зрозуміла, будівля належала лорду Редвейну (як і все на острові) і, схоже, саме тут мені довелося побувати минулого разу. Дивно було знову сюди повернутися й до того ж на добровільній основі. Але на землю ступила я радо, відчувши як сильно трусяться після польоту ноги, не здатні нормально мене тримати.

- Дозволь допомогти? – Ален раптом підхопив мене на руки і поніс до невеличкої тераси, де на нас уже чекала романтична вечеря.

Запечене м'ясо з овочами під невідомим соусом пахло так, що рот миттю затопила слина. Окрім цього на невеличкому столику у відерці з льодом лежала пляшка червоного вина, а ще фрукти й солодкі тістечка.