Частина 4.

На прочитання знайдених книг одного дня, зрозуміла річ, не вистачило. Ввечері, втомлена, я ледве відірвала погляд від товстезного фоліанта, що знаходився десь приблизно посередині паперово-картонної кучі. Нічого важливого не знайшла, та була впевнена, що тут має бути хоча б щось, навіть якась маленька побічна згадка того, що я шукаю. Адже ж не може ледь не найбільша бібліотека імперії не мати абсолютно нічогісінько про ритуал, котрий бодай трохи схожий на ті розчленування, що ми бачили й про які знаємо.

Зрештою, усвідомивши, що година вже надто пізня для подальшої роботи, вирушила до ванної кімнати приводити себе до ладу.

Спати лягала з тяжкими думками і здогадками про завтрашній день. Серце схвильовано билося від думки, що мені доведеться вкотре зустрітися з людиною, точніше драконом, котрого, чомусь, не можу терпіти поряд.

І сама не розумію, чому. Перша наша зустріч на тому балу показала чоловіка тільки з хорошої сторони. Він був ввічливим, ненав’язливим, галантним і доволі хорошим співрозмовником. Усі ж інші наші побачення нормальними й близько не назвеш: частково на це впливали не надто приємні обставини, за яких ми бачились, частково мої неправильні здогадки, щодо зрадливості генерала. Але ж тепер я знала напевне, що лорд Редвейн із самого початку був зі мною чесним. Він навіть розповів про той дивний зв’язок між нами й не став ні на чому наполягати… То чому ж я продовжую його ненавидіти?

Чи є мої почуття до нього взагалі ненавистю?

Важко сказати.

Хоча я знаю точно, що всі його вчинки та слова спрямовані на те, щоб допомогти мені, а не зрадити. Знаю, що він, на відміну від імпульсивної мене, вміє мислити раціонально й саме тому безперервно втручається в моє життя й не дає зробити чергової помилки, як це було із втечею. Знаю, усвідомлюю. Але від цього не менше дратуюся. Він має рацію, постійно – і цим бісить.

З якого дива цей чужинець взагалі так бентежить мене?

І чому його так багато в моєму житті?..

Від тяжких думок мене відірвав стук у двері.

- Так! – прикрикнула, натягнувши ковдру під самі вуха.

На порозі з’явився бадьорий Мрет.

- Сніданок за десять хвилин. Ви йдете до їдальні, чи принести його в кімнату?

Я зітхнула, на мить задумавшись.

- Краще сюди, якщо це не завдасть тобі багато клопотів.

Чоловік насмішкувато здійняв один кутик губ, багатозначно хмикнувши. В його очах так і читалося: «А вчора ти не надто переймалася цими самими клопотами». Та вартовий розумно й милосердно змовчав, вочевидь, вловивши у виразі мого обличчя нотки каяття.

- Як завжди, кава з млинцями і джемом? – перепитав Мрет діловито.

- Так, – широко всміхнулася.

Хлопець кивнув і зник за дверима. Я ж, нервово зітхнувши, посунула до ванної кімнати, де швидко почистила зуби, вмилась, нанесла макіяж і перевдягнулась у новеньку смарагдову сукню. Волосся заколола з обох сторін невидимками, щоб передні пасма не лізли на очі, й вийшла до своєї кімнати.
Їжа вже пашіла на моєму столі. Кисло-солодкий запах суниць зі смородиною викликав на моїх устах посмішку і спонукав занурити пальчик у бордову густи рідину й спробувати її на смак.

Снідала я повільно, милуючись сонячним краєвидом з вікна. Хотілося насититися цією теплою затишною красою, перш ніж їй на зміну прийдуть холодні дощі й крижані завірюхи.

Зима вже зовсім близько, й не скажу, що я цьому рада. Ніколи не любила й досі не люблю холод. Він навіює смуток, вводить у стан журби й депресії. А я не хочу почуватися роздавленою, пригніченою чи млявою. Люблю спокій абсолютно у всьому. І цей спокій приносять мені ось такі безтурботні моменти. Коли погляд спрямований в нікуди, а лице вмивається затишним світлом гігантського гарячого кола.

Пам’ятаючи про попередження генерала, одразу після сніданку сіла виконувати домашнє завдання. На понеділок його виявилося не надто багато: мені достатньо було вивчити рунну абетку й підготувати повідомлення на тему: «Мій дар в історії світу», себто розповісти про те, як раніше використовували магію, котрою зараз я володію.

Всі необхідні підручники були під рукою, тому виходити зайвий раз із кімнати не довелося, чому я була безмежно рада.

Мені не хотілося випадково натрапити на Бетті з Веронікою чи зустріти професора Сайрекса – всі вони вимагали б від мене якихось пояснень, змусили б укотре виправдовуватися, а я цього страшенно не бажала зараз робити.

Приблизно опівдні скінчила свою роботу. Спина боліла від тривалого сидіння, ноги затерпли, думки намагалися впорядкувати завчений матеріал, а заразом і розібратися із тим, що мені вдалося вичитати в підручниках під час написання повідомлення.

Виявляється, магів часу в історії світу було не так уже й багато. Більшість із них, логічно й очікувано, працювали на владу: хтось добровільно, а хтось примусово. Інші ж змушені були приховувати свою магію або постійно втікати від відповідальності, котра на законному рівні переслідувала всіх, кому підвладним був часопростір.

Подібна сила забезпечувала доступом до абсолютної правди, дозволяла здобувати найцінніші та найсекретніші знання просто за допомогою одного дотику. Вона вершила правосуддя, була зброєю й захистом, водночас. І використовувалася, на жаль, не завжди задля хороших справ.

Діти, народжені з магією часу, відразу потрапляли до замку й виховувалися, як раби імперії. Вони були привілейованими, проте обмеженими у правах і можливостях. Жили в золотих клітках і вірно служили своїм імператорам, або помирали за спробу скуштувати на смак волю і її п’янке повітря.

Ось, чому я з самого початку не бажала говорити нікому про свій дар. Підсвідомо відчувала тяжкий досвід предків і розуміла, що мене може спіткати схожа доля. Тут не треба знати історії, щоб розуміти, наскільки вигідна й небезпечна моя магія. Але варто усвідомлювати ризики й відповідальність, що тепер лежить на моїх плечах.

Чи не зробив імператор помилки, розсекретивши мої вміння? Поки люди до кінця не розуміють, наскільки я могутня, але з часом це розуміння до них таки прийде. І тоді я стану для суспільства, точніше, окремих його представників, або дуже жаданим трофеєм, або ненависним ворогом. І жодна з ролей мені аж ніяк не імпонує.