Частина 2.

Ранку суботи я чекала, наче якогось нечуваного дива. Заздалегідь підібрала сукню, зробила зачіску та макіяж – усе, як того вимагають традиційні збори на перше побачення. От тільки так і не придумала, як позбутися двох буркотливих вартових, тому діяла відповідно до обставин. Себто імпровізувала.

- Для чого так сильно виряджатись у бібліотеку? – загадуватися над важким питанням Крес, рухаючись позаду мене.

Мрета з нами не було: його, на щастя, з-поза ранку викликали до замку. Але від цього моя задача легшою не стала.

- Леді завжди повинна бути на висоті, – втім, відповіла я гордо.

Чоловік лишень важко зітхнув, визнавши, що йому нізащо не зрозуміти цих абстрактних «леді», зокрема зовсім навіть не абстрактну мене. І правильно зробив. Часом, я й сама не розумію своїх вчинків чи бажань.

Удосвіта храм посібників і фоліантів пустував. Воно й не дивно: який дурний поткне так рано сюди носа, ще й у перший вихідний. Я не рахуюся, бо переслідую геть інакші цілі.

- Кресе, мені потрібна література некромантського жанру, – видала я перше, що спало на думку, - бажано старовинних видань. Шукай усе, пов’язане з ритуалами, базованими на розчленуванні.

- А ви що робитимете? – примружився невдоволено охоронець.

Схоже, йому прийшлася не до душі перспектива провести день у нескінченних лабіринтах бібліотеки в ролі пошукової системи. І я прекрасно розумію, що моїм слугою цей парубок не наймався. Однак побачення – важливіше мук совісті й голосу моралі.

- Я залишуся тут і пошукаю якусь інформацію про магію часу. Пробач, що прошу тебе про таке, але мені це потрібно для розслідування. Сам знаєш, що книжкова база в академії значно більша, ніж у замку. Але, майже, все, цікаве для мене, знаходиться в закритій секції, куди ти, впевнена, маєш доступ.

Охоронець укотре недовірливо примружив очі й кілька довгих секунд відвів на роздуми. Опісля важко зітхнув і ствердно кивнув.

- Я допоможу, але ви не відходьте від мене надто далеко.

- Домовилися!

Переможно всміхнувшись, показово направилася до секції під артикулом «Рідкісні чари» й удала, що вся поглинута пошуковим процесом. Недовго за мною поспостерігавши й переконавшись, що нікуди тікати я не збираюся, вартовий зайшов у сусідній ряд і попрямував до забороненої секції. Щойно його фігура зникла з поля мого зору, я миттю кинулася до виходу.

- Це було надто просто, – промовила я переможно.

Біля воріт академії швидко піймала екіпаж і, кинувши візнику на декілька монет більше, попросила, аби той мчав щосили й більше не підбирав ніяких пасажирів.

За пів години я була у вказаному місці. Олівер Сайрекс уже чекав на мене, озброєний неймовірно прекрасним букетом біло-рожевих півоній.

- Доброго ранку! Вибачте, що змусила чекати! – перепросила зніяковіло, наблизившись до чоловіка.

- Доброго! Нічого страшного, я тут зовсім не довго, – відказав той усміхнено і простяг мені квіти. - Побачив їх на вітрині крамниці й не зміг пройти повз. Вони, майже, настільки ж чарівні, як і ви.

Зашарівшись від таких приємних слів, відвела погляд.

- Дякую, – відказала збентежено.

- Я заздалегідь замовив столик, ходімо.

У приміщенні було затишно й малолюдно. Рожево-біло-зелені пастельні тони інтер’єру огортали атмосферою безтурботності й невимушеності. Наш столик знаходився в загальній залі. Звичайний, круглий, на двох осіб. На його поверхні вже стигло запашне какао з корицею й ароматні шоколадні кекси з кольоровою посипкою.

- Взяв на себе сміливість одразу зробити замовлення. Моя особиста порада щодо асортименту. Ви ж не проти?

- Ні, – похитала головою.

Дарованому коню в зуби не заглядають, от і я не говоритиму, що не люблю какао й, щобільше, не переношу корицю. Для чого псувати чарівність і романтику цієї зустрічі. Зрештою, я так довго на неї чекала.

Розмова, котру ми почали, була невимушеною і стосувалася академії – поки що вона залишалася єдиною спільною темою.

Як з’ясувалося пізніше, Олівер став викладачем зовсім нещодавно. Його взяли на місце Ентоні Брекстона, з котрим цього літа стався нещасний випадок. Бідолаха помер від серцевого нападу.

- Цей професор був надто старим. Смерть не стала неочікуваністю для робочого колективу, проте додала ректору проблем. Напередодні нового навчального року за доволі короткий термін часу важко знайти гідну заміну, – розповідав неспішно чоловік.

- Але ж знайшли, – я всміхнулася.

- Не скажу, що це робота моєї мрії. Гадаю, мені дещо бракує досвіду, проте тепер я принаймні не шкодую про свій вибір. Адже він познайомив мене з вами.

Ці слова стали солодкою патокою для моїх вух. Я ледь не розтеклась рожевою калюжею під ногами цього красеня. Проте обличчя таки втримала.

Не те щоб я була надто легковажною й велася на такі банальні речі. Ні. Але ж як приємно! Тепер я розумію. Що наші почуття можуть бути схожими. Очевидно, що ми симпатизуємо одне одному, і це неймовірне везіння.

Кохання з першого погляду – нечувана рідкість, проте воно існує. Чим ця зустріч не є прикладом?

- Чому не п’єте? – пан Сайрекс кивнув на недоторкану кружку з какао. - Зробіть бодай ковток, спробуйте, це смачно.

- Геть про нього забула, – всміхнулася натягнуто, силою волі змусивши себе проковтнути трохи нудотної рідини.

- Зате кекси, бачу, прийшлися вам до смаку.

І справді, випічка тут дивувала оригінальністю смаку. На перший погляд, звичайний шоколадний кекс виявився настільки смачним, що я, подумки перепросивши, посунула випічку нашого Бассема на друге місце.

- Не можу збагнути, що то за дивовижний присмак, – зізналася я задумливо, пережовуючи черговий шматочок.

- Крапля справжнього кохання, – якось загадково мовив пан Олівер.

Наші посиденьки тривали доволі довго. І якщо перші пів години я весь час оглядалася, переймаючись свідками цієї зустрічі, то далі просто розслабилася й отримувала насолоду від бесіди з приємною розумною людиною.