Розділ 5. Частина 1.

Ранок почався зі свіжої кави й новенького видання «Студентського вісника». Перша шпальта провокаційно віталася з читачем точним зображенням того, як ми з паном генералом удвох входимо до жіночого гуртожитку. При цьому ракурс був підібраний настільки вдало, що здавалося, мовби його рука лежала рівно на тому місці, що в мене знаходиться трохи нижче спини. А зверху жирний коментар: «Після трирічного зникнення, Мередіт Хезенвік повернулась аби оголосити про стосунки з генералом Аленом Редвейном!»

Мене це трохи усміхнуло, проте обурення не викликало. Навпаки, сколихнуло спогади з далекого безтурботного минулого, коли я тільки тим і жила, що читала найрізноманітніші чутки про себе, купаючись в увазі та студентській славі. Хороші були часи.

Але тоді я мала авторитет і підтримку у вигляді друзів і коханого хлопця, котрі зараз опинилися по іншу сторону «конфлікту», котрий почав назрівати, щойно до їдальні увійшла моя стара компанія:

- Он вона де! – злісно прогарчавши, ткнула в мене пальцем Бетті.

Вони з Веронікою різко відділилися від загального гурту й попрямували прямісінько до мого столика.

- Ким ти, в біса, себе уявила? – одразу ж налетіла на мене невзаємно закохана.

- Надумала мстити, чи що? – тим же тоном підтакнула Ніка.

- І гадки не маю, про що ви? – спокійно знизала плечима, зробивши легкий ковточок кави.

- Я розповіла тобі про почуття Бетті, а ти цим лицемірно скористалася! – ого заяви.

- Не чіпай Алена! Він – мій!

- Це десь написано? Дивно. При зустрічі я не побачила на ньому нашийника з номером власника чи «брендової» бирки, – показово задумалась.

- Не роби з нас ворогів, подруго, – тихо прошипіла Вероніка, - вирішила повернутися до старого життя? Не вийде. Краще сиди й не рипайся, бо ми, на відміну від тебе, не втратили своєї впливовості: миттю організуємо бажання знову зникнути зі столиці. Тільки цього разу назавжди.

- А от погрожувати не треба, – обережно склала газету й піднялась на ноги, - і надумувати зайве теж. Я не брехала: між нами з лордом Редвейном нічого не має. Поки що. Це не виправдання, просто натяк на те, що вибір, однаково, робити йому.

Не прощаючись, вийшла з їдальні й узяла курс на навчальний корпус. У планах було відшукати того викладача, котрий днями загубив підвіску. В уяві спалахнув його квапливий образ і витончена врода. Вуста мимоволі розтяглися в усмішці, а серце схвильовано вдарилося об груди. Захотілося пришвидшити нашу з ним зустріч, тому ледь не перейшла на біг. Але вчасно схаменулася. Ще я за хлопцями не бігала! І взагалі, звідки в мені ці дивні пориви? Не могла ж я, справді, з першого погляду так закохатися в першого стрічного!

Чи могла?

У всякому разі, прикрасу треба повернути. І краще зробити це зараз. Для чого відтягувати, якщо час до занять ще є?

Я не знала ні імені того чоловіка, ні предмета, котрий він викладає, тому просто заглядала у всі кабінети кафедр, демонструючи іншим викладачам знайдену підвіску, аби ті хоч приблизно розуміли, кого я розшукую.

- Ця річ належить пану Оліверу Сайрексу. Він новенький у викладацькому колективі. Вестиме у вас Історію світу, – підказав пристаркуватий професор Джудас. - Його ще немає на місці.

- Зрозуміла, дякую!

Покинувши кафедру, вирішила більше не гаяти часу й попрямувала до вказаної у розкладі авдиторії. Рухалася неспішно, блукаючи поглядом по різних елементах інтер’єру. І вкотре через свою неуважність зіштовхнулася із кимось на повороті.

- Ой, вибачте! – прикрикнула, піймавши книги, що летіли на землю.

Звела погляд до верху й завмерла, сором’язливо всміхнувшись.

- Це знову ви, – констатував факт пан Сайрекс.

- А я саме шукала вас, – вручила чоловікові його фоліанти й дістала з кишені знайдену прикрасу. - Здається, це ви загубили.

- Он вона де! А я вже все обшукав. Дякую, річ надзвичайно цінна для мого серця, – промовив той зі щирою радістю.

- Подарунок коханої? – запитала з явним сумом у голосі, хоча не збиралась узагалі цього робити.

- Ні… Моєї матері, – відказав той ввічливо із трепетом у голосі.

З душі ніби камінь упав. Полегшено зітхнула, вкотре відчувши вже знайомий солодкувато-свіжий аромат чоловічого парфуму. Від нього трохи паморочилася голова, але у грудях робилося вільно-вільно.

- Дозвольте вам віддячити чашечкою суботнього ранкового чаю у кондитерській майстерні «Лілея», – проникливим тоном звернувся до мене викладач.

Серце, здалося, завмерло. Невже це запрошення на побачення?

- Так, залюбки, – кивнула, розтягнувши губи в щасливій усмішці.

- Тоді чекатиму на вас біля Дому троянд о десятій. О, і як ваше ім'я, дозвольте дізнатися? – спохватився той.

- Мередіт.

- Олівер. Приємно познайомитися! – мені люб'язно поцілували руку.

Не прощаючись, чоловік продовжив свій шлях, залишивши мене стовбичити посеред коридору з німим захопленням. Такий ввічливий, такий вродливий, такий хороший і, схоже, одинак!

Нам підходить!

Після цієї зустрічі мене цілий день не покидав хороший настрій. Здавалося, за спиною з’явилися крила, котрі додавали рухам впевненості, а голову полонив туман мрійливості, бо важко було думати про щось інакше, окрім нашого майбутнього побачення.

Пари пролетіли непомітно. Такими ж непомітними для мене стали й охоронці, чия постійна присутність позаду вже ніяк не бентежила.

- З вами все добре? – поцікавився стурбований Крес, коли ми поверталися до гуртожитку.

Вочевидь, моя поведінка здалася вартовим дивною. Надто замріяний стан.

- Так, все просто прекрасно! – ледве не проспівала, додавши рішуче - Проте нам потрібно серйозно поговорити.

- Не подобаються мені такі заяви, – розгублено почухав потилицю Мрет.

- Слухайте, мене запросили цієї суботи на побачення, тому вам, щонайменше декілька годин, доведеться відпочити. Погуляйте десь чи поспіть довше…

- У жодному разі! – долинуло категоричне від Креса. - Нам довірили вас захищати, це ми й робимо. З усіма питаннями звертайтеся краще напряму до Його Величності.