Частина 2.

- Я до нього не торкатимусь! – відразливо наморщила носа, вартувало побачити тіло мертвого. Точніше те, що від нього залишилися.

- Тоді ми не дізнаємося, чи бачив він обличчя вбивці, – резонно підмітив детектив Люттер.

Пересиливши себе, таки торкнулася кінчиком вказівного пальця холодного, майже, кам'яного плеча померлого. Смерть його забрала давно, тому спогади з’являлися неохоче й були геть розмитими. Ясності образам у ведінні не додавала й нічна темінь. Я бачила високу худорляву фігуру, що ховала своє лице під навісом чорної хустки. Вартовий підійшов до візника – старого буркотливого дідугана, котрий пробелькотів собі щось неясне під ніс і неохоче протягнув тому якийсь дрібний папірець. Схоже, документ. Одначе, невідомий і не думав його перевіряти, натомість дістав з-за пазухи гострий ніж і всадив його прямо в груди дідові. Потерпілий глухо застогнав і хотів було закричати, однак черговий вправний рух зброєю розсік йому горло. Проте очі вбивці таки потрапили до уваги мертвого. У світі неясного місяця вони хижо виблиснули аметистовим.

Далі ведіння перервалося. Я прийшла в себе й коротко описала чоловікам, що нового вдалося розгледіти. І хоч інформація була скупа, проте вже наближала нас на маленький крок до розгадки справи.

- Пробачте, на сьогодні з мене роботи досить. Я виснажена, а попереду ще цілий вечір навчання, – взялася прощатися з тимчасовими колегами.

- Я проведу, – піднявся генерал.

- Не варто. На мене чекають…

- Я відпустив вашу охорону, – спокійно доніс до мого відома той.

- Доню, не сперечайся! – суворо глянув на мене батько.

От чому він так топить за цього генерала? Чим його підкупив цей підступний ящур?

- Значно приємнішою для мене буде компанія детектива, – невинно глянула на Остіна, - пане Люттер, не бажаєте скласти мені компанію?

- Я? Е-е-е… – розгубився чоловік.

- Не бажає, – відказав за того Ален.

- Говоріть за себе! – фиркнула дратівливо.

- Моє бажання вам відоме.

- Пробачте, поспішаю, – зрадник детектив швидко накинув на голову капелюха і зник за дверима кабінету.

У кімнаті запанувала напружена тиша. Я ледве стримувала гнів, та вирішила зекономити свій час і тяжко видала крізь зуби:

- Згода.

Лорд Редвейн переможно всміхнувся й махнув рукою у сторону виходу. Не прощаючись, покинула кабінет батька, вловивши краєм вуха втомлене:

- І що мені з нею робити? Бідолашне мале дівчисько ще нічого не розуміє…

Що конкретно я там не розумію почути не вийшло, бо увагою заволодів генерал.

- Нам треба серйозно поговорити й розставити всі крапки над «і».

- Про що ви? – перепитала, втім, не сильно зацікавлено.

- Хочу з’ясувати причину вашої агресії, – зізналися чесно. - Упевнений, у вас не менше запитань до мене.

- Боюся, мої запитання можуть коштувати мені життя.

- Ну що ви, моя допомога вам – абсолютно безкоштовна.

- На що натякаєте? – недовірливо зіщулила очі.

- Говорю прямо, що навіть під загрозою смерті не посмію заподіяти вам шкоди, – чітко й упевнено запевнив чоловік.

На мить задумалась. А й справді! Чи не пора нам нарешті поговорити відверто? Можливо, вдасться позбутися нав’язливої компанії цього дивака? Жити мені тоді точно стане легше.

- А де гарантії, що ми говоритимемо один одному правду? – вирішила все ж уточнити.

- Для цього існує чимало заклять. То що ти на це скажеш? – проникливе.

- Скажу, що розмова наша буде довгою.

Дракон усміхнувся, відчинив переді мною дверці новенької карети і кинув візнику:

- Ресторація «Фенікс»!

Ми сіли одне навпроти одного. Всю дорогу мовчки воювали поглядами, подумки підзбируючи запитання. Не знаю, як Ален, але я збиралася використати свій шанс на повну й вивідати абсолютно всі потрібні відповіді. Гадаєте, я надто довірлива та наївна? Можливо, але ж хто не ризикує, той не п’є шампанського. Зараз море свідків бачили, з ким я сідала до карети. Та й заклад дракон обрав, хоч і дорогий, проте популярний, а тому людний. Заподіяти мені шкоди він не зможе. Закляття правди змусять нас говорити лише правду, і якщо бодай якась інформація здасться мені підозрілою чи небезпечною, про все одразу ж дізнається батько. А він вже точно зможе мене захистити. Отже, боятися нічого, я гадаю.

До вказаного місця ми доїхали за чверть години. Розкішна двоповерхова будівля зустріла нас помірною мелодією скрипки і фортепіано, а також солодкуватим ароматом квітів, котрі займали собою кожен вільний сантиметр просторої зали. Немолодий лакей ввічливо поцікавився, на яке прізвище був замовлений столик. Дракон у тому ж тоні вказав потрібні дані, після чого нас мовчки провели на другий поверх, де панувала більш спокійна атмосфера, а столики ховалися в окремих кімнатках.

- Навіть не знаю, з чого почати, – всміхнулася азартно.

- Почнімо з вечері, – запропонував Ален.

І хоч витрачати час задарма не хотілося, шлунок нагадав, що скупий перекус у відомстві давно звільнив місце для ситої трапези.

Меню було багатим на різні страви, однак вирішила не морочити собі голову й обрала простий крем-суп і на десерт млинці з вишнями в шоколаді під вершковим морозивом.

Офіціант прийняв замовлення й покинув нас. Вільні декілька хвилин ми витратили на те, аби огорнути приміщення покривом тиші та вимовити закляття правди. Далі зосталося тільки чекати.

- Ваша самовпевненість вражає, – промовила, аби розбавити нудну паузу.

- Це не єдина моя чеснота, – невинно посміхнувся дракон.

- Швидше, недолік.

- Це тому, що я передбачив вашу відповідь? Відчуваєте себе вразливо?

- Аж ніяк. Просто дратує, – знизала плечима.

Діалог перервався через появу нової офіціантки. Вона кокетливо стрелила блискучим поглядом на чоловіка й узялася повільно розставляти столове приладдя, щедро демонструючи глибину декольте.

- Жахливий сервіс! – фиркнула, відчувши щось цілком мені не властиве.